Ваші пальці пахнуть ладаном. Валентин Чемерис
найважливіші політичні, воєнні і господарські події із життя молодої Української республіки. В тім числі і «Вступ до Одеси радянських військ на чолі з Котовським».
Перші ігрові агітфільми починають випускатися в Україні вже у 1919 році. Після того, як 41-ша дивізія звільнила Одесу від інтервентів та реквізувала покинуту Харитоновим недобудовану кінофабрику, на ній налагоджується випуск агітаційних короткометражок: до 1920 року випущено близько тридцяти таких агіток. Власне, це були фільми-плакати, які закликали допомагати фронту та роз’яснювали політику Радянської влади, а також «викривали антинародну суть контрреволюції». Але вперше з’являються і сюжетні фільми, дидактика яких будувалася на драматургічному конфлікті й образах людей.
До 1921 року відбувається повна націоналізація кінотеатрів, прокатних контор, знімальних павільйонів, а також створюється матеріальна база для розгортання державного виробництва повнометражних художніх фільмів – на той час в Україні утвердилась Радянська влада, інтервенти і білогвардійці були повністю вигнані з території республіки. А ще через рік починається і саме виробництво художніх фільмів, спершу в Криму, в Ялті, на колишній кінофабриці Ханжонкова, що перейшла у розпорядження ВУФКУ, а потім в Одесі. Навколо колишнього ательє Ханжонкова починає будуватися кіномістечко з кількома знімальними павільйонами, лабораторіями, підсобними цехами. Пізніше розпочинається виробництво фільмів і в Києві, де будується нова кінофабрика – одна з найбільших у СРСР.
На кінець періоду німого кіно українське кіновиробництво, збільшуючись з року в рік, досягло 20–25 повнометражних художніх фільмів щороку, не рахуючи значної кількості ігрових короткометражок, а також документальних і науково-просвітницьких стрічок. Спочатку в Україні не вистачало своїх кадрів, фільми знімали запрошені з Москви кіноспеціалісти, відомі московські режисери. Зокрема в Криму для розвитку української кінодраматургії багато зробив і Петро Чардинін, вищої кваліфікації режисер-постановник. Він зіграв чималу роль у налагоджуванні українського фільмовиробництва та в навчанні молодих українських кінематографістів. Але й зазнавав тогочасної критики. За «дотримування догоджання старим комерційним традиціям», за «орієнтування на смаки міщанської публіки», якій він буцімто «намагався догоджати». І водночас влада мусила крізь зуби визнавати, що «чимало його картин користувалися значним касовим успіхом». Але, мовляв, той успіх досягався «не глибиною ідейного і життєвого рівня змісту і не художніми достоїнствами, а здебільшого «цікавістю інтриги, або грою на нездоровій цікавості», або й «на спекуляціях на популярних темах».
Правда, у П. Чардиніна був і виняток – гарний двосерійний історико-біографічний фільм «Тарас Шевченко» (1926), та ще завдяки участі у ньому видатного українського актора Амвросія Бучми. А тому «фільм із цікавістю дивився пролетарським і селянським глядачем, довго тримався на екранах УРСР та в інших радянських республіках і з успіхом демонструвався на