Ваші пальці пахнуть ладаном. Валентин Чемерис
хотів давати її – зйомки, – але Холодна наполягла) і спішно виїхала на фронт. У газетах писатимуть, що її «владно покликав обов’язок патріотки, дружини руського офіцера-героя».
– При чому тут… красиві слова? Я їду до свого чоловіка, – обурювалася Віра Василівна, бо не терпіла пишномовності.
Було, як за Блоком, чомусь подумалось їй, коли поїзд залишив Москву:
Вагоны шли привычной линией,
Подрагивали и скрипели:
Молчали желтые и синие;
В зеленых плакали и пели…
Вагони пасажирських поїздів в імперії були різних кольорів (аби пасажири, як ті цвіркуни, знали свої припічки) – жовті та сині – для власть імущих та для превосходительств і заможних, а зелені – для решти підданих імперії.
Просто і зрозуміло: пасажири жовтих та синіх вагонів ніколи не їздили – не по чину, – в зелених, а пасажири зелених – у жовтих та синіх. Так зберігалася в імперії «рівність».
Все за тим же прислів’ям: знай, цвіркуне, свій припічок!
Віра Холодна їхала відповідно до свого статусу – в синьому: фіранки на вікнах, м’які килимові доріжки, все блищить і сяє, вишколені провідники типу «Чего изволите?…», тиша, хоча й мертва, але якась державно-урочиста, майже Божа…
Пасажирів – хоч вагон і заповнений, – не видно й не чутно. Лише якісь високоповажні тіні, м’які, скрадливі кроки, тихий напівшепіт, неспішні, сановиті поклони, і всі зникають за дверима купе. Кричи – ні до кого не докричишся, благай – ніхто й не вигляне…
Попутники всі всуціль можні-вельможні, респектабельні, з дорогими валізами з крокодилячої шкіри, що їх несли слуги, моноклі, золоті ланцюжки від годинників на солідних черевах…
Метушилися й галасували, товклися й мордувалися – за поетом «плакали й співали» – лише в зелених…
А в жовтих та синіх – тиша така, що здавалось, і самого руху поїзда не чутно, навіть стукоту коліс об рейки…
Віру Василівну провела у вагон вірна Глаша – дебела, вища на голову за всіх на пероні, вона владно й велично йшла попереду своєї господині, несучи валізу та прокладаючи їй дорогу: йшла поважно-владно, боком розпихаючи метушню на пероні і голосом околоточного наглядача покрикувала:
– Ану, гражданє, з дороги! Кому кажу – осаді! Ану, проходь, бо я тебе зараз… Матінка рідна не впізнає! Не бачиш, кого веду? На війну їдемо, щоб її трясця взяла!..
І всі перед нею сахалися, утворюючи прохід.
Коли у вагоні влаштувала свою господиню, ще запропонувала:
– Піду зараз та скажу, щоб усі це купе обминали. Їде, мовляв, дуже важна особа. Та ще й заразна на якусь фекцію (інфекцію) – щоб навшпиньках мимо купе проходили.
– Ти що, Гла-ашко? Яка… поважна особа? Та ще й заразна?
– Так надійніше, пані. Ніхто не буде тебе турбувати. А що заразна, то це той… для надійності. Не буду ж я всім казати: гражданє, у цім вагоні, значить, їде сама Віра Холодна.
– Тссс, – озирнулася Віра Василівна. – Не згадуй мого імені. Ще набіжать сюди усілякі любителі.
– Набіжать, Вipo