Ваші пальці пахнуть ладаном. Валентин Чемерис
ж ти моя, – гуцикала і обціловувала донечку.
Та й любили Левченки галушки – в Полтаві ж бо жили!
Повніла й гарнішала Вірунька Левченко на полтавських галушках і любила їх – гам-гам (так просила). Мати її, корінна росіянка, опинившись з чоловіком у Полтаві, і сама призвичаїлась до української кухні взагалі, і до галушок зокрема.
Ось так і жили в Полтаві Левченки – Катерина, Василь і маленька Віруся.
Жили – не тужили, в любові та злагоді, в тихій зеленій Полтаві на березі світлоплинної в кучерявих вербах Ворскли, до якої часто влітку ходили на прогулянку.
– Ворскла! – захоплено (на батьківщині він всим захоплювався) вигукував Василь Андрійович. – Або ще – Ворскло! Давньоруська Ворскол! Найчарівніша річка України, в літописах згадується ще за 1105 рік!
На мілководді чи між кучерявими вербами задумливо ходили довгоногі і довгодзьобі лелеки. Загледівши їх, Вірунька завмирала – захоплена і вражена. Оченята її ставали аж круглими від подиву – як дивилась на лелек.
– Назва Ворскла походить, вочевидь, від тюркських слів ворьс – білий і кул – вода. Себто Ворскла – це Біла вода.
Вона в річці й справді здавалася білою.
– Ворскла – біла вода! – підстрибувала Віруся і ляскала в долоньки.
На те ляскання лелеки неквапливо повертали голови, здивовано дивилися на мале дівчатко і знову завмирали, певно, думаючи свої віковічні думи.
– У Ворсклу впадає теж гарна річечка Лтава, або – Олтава, – не вгавав батько. – От від неї й виникла назва міста – Полтава.
Тапер лелеки повернули голови на батьків голос, і здавалось, що слухали його уважно.
– Лелеки мудрі, – казав батько з повагою. – Вони знають мову людей. Жаль, що ми їхньої мови не знаємо…
– Ну й вигадник ти, Васильку, – сміялася мама, і батькові було гарно від того, що мама назвала його так по-українському – Васильком.
Батько захоплено біг до кручі (він усим захоплювався, особливо світом, який їх оточував) і повертався з квіточками, що їх прозивали васильками.
– Як і тата! – вигукувала Віруня.
Васильки були пахучі, аж у голові од них приємно чманіло.
А батько, як вони сиділи під вербами, тихенько наспівував:
Ой піду я до млина,
До дірявого,
Чи не найду Василя
Кучерявого.
Ой піду я до млина,
До дрантивого,
Чи не найду Василя
Чорнобривого…
Того року, як народилася Віра, помер український поет Володимир Александров, автор популярної пісні про гарбуза. Василь Андрійович, повертаючись з гімназії, ледь переступивши поріг, весело декламував:
Ходив гарбуз по городу,
Питаючи свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі гарбузові?»
Вірунька – це вже як підросла й навчилася ходити, – дріботіла навстріч батькові, весело вигукуючи:
– І живі, і здорові – всі родичі гарбузові!
(Те, що дочка маленькою