Ваші пальці пахнуть ладаном. Валентин Чемерис
мешканців на час народження Віри Левченко в Полтаві сягала 54 тисячі. У місті діяли чотири ярмарки – Іллінський, Миколаївський, Воздвиженський, Всеїднівський. У 1870 році почала діяти залізниця Харків – Миколаїв, яка з’єднувала Полтаву з Москвою, і вже почалися перші організовані страйки залізничників.
Тоді ж у Полтаві діяли гімназії – державні, приватні, чоловічі і жіночі. Вони поділялися на класичні, реальні, військові, учительські, комерційні. Здебільшого 7-класні (8-й клас – педагогічний). На першому плані були класичні мови – латинська і грецька. Викладалися також Закон Божий, російська, французька і німецька мови (але не українська – в Україні!!!), математика, фізика, історія, географія, малювання, співи, гімнастика, військова справа. (У жіночих гімназіях – рукоділля, танці.) Гімназії мали навчальні кабінети, бібліотеки, природно-історичні, географічні і фізичні кабінети.
Перша чоловіча гімназія була відкрита 1808 року, жіноча – Маріїнська у 1860-му (на 1916 рік на Полтавщині діяли 34 гімназії, у самій Полтаві – вісім).
Тож коли випускник Московського університету, корінний полтавець Василь Андрійович Левченко з молодою дружиною потягом Москва – Полтава прибув на батьківщину, місце викладача в гімназії йому одразу ж знайшлося.
5 серпня – коли ночі були зоряні-зоряні, і справді у Полтаві, як співатиметься у пісні Миколи Старицького, ночі «ясні, хоч голки збирай», а дні сонячні, світлі, 1893 року у Левченків – Василя і Катерини – народилася первісточка, яку назвали Вірою, гарненьке немовлятко, дівчатко повненьке, міцненьке. (Про таких немовлят в Україні казали: як крем’яшок.)
Батько Василь був неймовірно радий.
Як була теж неймовірно рада і молода мати Катерина.
Вони дуже кохали одне одного, а обоє разом і свою крихітну, дещо, правда, опецькувату донечку. Василь Левченко крім гімназії більше ніде не бував. Відчитає своє і бігом додому. До коханої дружини, до коханої донечки.
Жили дружно, але… Ні, не сказати, що бідно, проте – скромно.
Скромно, але щасливо.
Зайвих коштів не було. Учительського жалування, що його отримував Василь Андрійович, працюючи викладачем Полтавської гімназії, не вистачало постійно. Доводилось давати приватні уроки. Але й це крихти. Тож навіть тримали студентів-столовників – так звали тих, хто харчується в кого-небудь за окрему плату.
З підробітком лише якось зводили кінці з кінцями. Але, попри все, жили дружно, в злагоді. Дочка зростала, оточена любов’ю.
Коли б на той час жив та був Микола Свидюк, і коли заспівав би він свою знамениту «Доня моя, донечка», то разом з ним співав би – голос він мав добрий! – і Василь Левченко:
Моє сонце, моє небо, моя доня,
Моя радість, моя втіха,
моя доля.
Зустрічають тата крильця-рученята,
Зорі-оченята, оченята-зорі.
І немає на землі ні біди, ні горя.
Дівчина-перлинка,
Золота краплинка,
Весняна