Живі книги. Міла Іванцова
розквітла.
Так буває, коли раптом хтось дивний закохується в тебе всупереч усякій логіці й, засліплений тим почуттям, якийсь час має тебе за богиню. Спершу «богині» це видається неймовірним, несправжнім і навіть смішним, а потім… Потім спина її випрямляється, голова гордовито піднімається, погляд набуває упевненості та сексуальності, міняється навіть хода і… І тут на запалений одним вогонь починають злітатися інші. Ті, що обходили «богиню» десятою дорогою, коли вона, депресивна, зализувала рани після розлучення, страждала, зневірившись у всьому світі, нічогісінько не випромінювала, а навпаки, несвідомо засмоктувала чужу енергію, компенсуючи чималу втрату власної. А кому ти направду такою була потрібна? Отож.
Тому після першого дивака-закоханого в зовсім іще не стару маму з’явилися й інші «волонтери». Вона спершу розгубилася, а потім, мабуть, на зло батькові, почала «кастинг». Перший, романтично налаштований сусід Василь Прокопович, науковий співробітник музею, на те образився й боротися за даму серця не став. А після недовгого відбору кандидатів на місце біля «богині» в їхній квартирі кинув якір таксист Жора, який букетів не дарував, віршів не читав, не зітхав і не просив руки, а був конкретним і практичним колишнім радянським прапорщиком. Руки мав золоті, характер хазяйновитий, але неврівноважений, настрій його стрибав від куражу до гніву з усіма наслідками. Дуже скоро він уже почувався в їхній квартирці на півтори кімнати, як удома, тобто мужиком відповідальним, годувальником, тож із правом голосу. Причому єдиного, який враховувався. Крім потягу до дідівщини в побуті, Жора був іще й ревнивим, бо мав передісторію з першою дружиною. Тому маму було попереджено, а музейному сусіду дано разок по ребрах для профілактики, «щоб не здумали тримати за дурня».
Така розстановка фігур проіснувала майже шість років. Мама вже не виглядала «богинею», мала вигляд давно заміжньої жінки з купою клопотів, але була при чоловікові, підперта в господарстві його плечем, а в бюджеті – зарплатнею. Правда, Жора, хоч і таксував, але з часом почав випивати, характер його псувався. А чим старшою ставала Женька, тим частіше ловила на собі його неоднозначні погляди й за спиною матері чула слизькі жарти-натяки, після яких, аби, бува, не врізати йому чим під руку попаде, дівчина завіювалася з дому до пізньої ночі.
Мати нервувала через її дворові компанії, і недарма, бо лишень диво утримало доню від слизької доріжки, на яку стали деякі інші сусідські діти, що товклися по-теплому у вечірніх дворах-підворіттях, а взимку – по під’їздах їхнього спального району. Жора теж сварився-лаявся, пророкував пасербиці тюрму-колонію-наркодиспансер, а ще інколи в недобрих жартах згадував окружну дорогу, де «і гроші платять, і паспорт не питають».
Від тих слів у Женьки волосся ставало дибки, і вона знову намагалася якнайменше перетинатися в одному просторі з вітчимом, якого мама побоювалась і заперечувати якому не наважувалася.
Так і плинув час її життя, ніби в трьох паралельних коридорах – домашньому,