.

      Весна йде несміливо.

      У лісі ледь перші проліски

      зойком вибухнули з-під снігу.

      Ми тут часто збирали їх

      разом.

      Ти ще пам'ятаєш? Даруй.

      Лише голубою стрічкою

      накручувалась дорога,

      повільно і важко

      лягала, мов дріт

      на плечі електромонтера.

      Снувалися кроки,

      соталась стежа нескінченна

      і все нескінченне

      соталося, ніби стежа.

      З гармошкою хлопці пройшли,

      горлаючи пісню веселу,

      сьогодні – свято, й вони

      трішечки напідпитку.

      Пройшли – протягли за собою

      пісню нескладну.

      Навіть весни бувають печальні.

      О повечірня потомо!

      А стомлені люди —

      мовчать і мовчать – самотні

      спогадують.

      Цілий день я сиділа в комісії виборчій,

      пізнавала, як ти

      любив пізнавати людей

      по очах, по устах, підборіддю,

      розрізняючи їх, мов курчат,

      на тих, що вилуплені з яйця,

      і тих,

      котрим матерній панцир повік не розбити.

      Я думала: свого єства

      самотній ніколи не взнає.

      Один – тільки частка себе,

      засушене зерня.

      А люди проходили,

      зашкарублими з холоду пальцями

      тримаючи обережно бюлетні,

      і кидали в урну

      і йшли, і зникали. І я

      дивилася їм услід.

      Тиха ніч, і місячно-місячно.

      Ти, певне, й досі не спиш?

      В такі ночі не можна спати,

      гріх!

      (Не бійся: для тебе є

      денна покута).

      Я вчора дістала збірку

      Андрія Вознесенського,

      читала і перечитувала

      «Осінь у Сігулді»,

      і думала: для розлуки

      осені не чекають.

      Чи ж є для розлуки строки? —

      провесна і прощання.

      Пригадалися роси ранні,

      пісня Романова,

      і тінями Елізіуму

      стали спогади, як ножі,

      неначе бреду босоніж

      і ноги проколюю,

      та немає стерні

      і пісні нема Романа.

      Ось і ранок

      білий, як божевілля,

      Я не знаю,

      що робити з оцим листом.

      Ти дозволь мені, рідний,

      відіслати його.

      Страшно вранці

      з зорею руки заломлювати.

      Коли ти спробуєш себе перервати,

      а я спробую перервати себе —

      жодному з нас не вдасться

      бути одночасно собою

      і кимось іншим.

      Як колоті рани, ми прагнемо вигоїтись.

      Але рани були раніше нанесені?

      То