Зібрання творів. Василь Стус

      Утекти б од себе геть світ за-очі,

      у небачене, нечуте, у немовлене,

      де нема ані осмут, ні радощів,

      де ніщо не збавлене, не здолане.

      Жив би там – безоко і безсердо,

      жив би так, як опадають вниз,

      поріднившись із земною твердю,

      до якої намертво приріс

      поглядом і серцем і думками

      (хто тебе такого віднайде?).

      Нерухомий і крихкий, як камінь,

      нерухомий і крихкий, як день,

      що зотлів і вижарів, і знов

      котиться з мулькавого поранку.

      Ти – Адам. Журба – твоя коханка,

      а земне тяжіння – то любов.

      Керея слави лопотить на вітрі

      і ріже виднокіл пегасів клус,

      скорописного фіолету літери

      гаптують неба золотий обрус.

      На помежів'ї присмерку й світання

      нахарапуджений на тисячу орбіт,

      імчить румак, надколюючи лід

      незайманого од віків мовчання.

      О першого заїзду ліпота!

      Спіши вперед, зухвалості ізгоє!

      Ти не один. Вас щонайменше – двоє,

      раз навпіл розпанахує мета.

      Страшися поціляння. Проминання —

      воно підносить.

      І звитяжний лет

      не перепинить радісний поет

      коротким успіхом і довгим длянням.

      Тобі не одірватися од тіні

      (в ній проминуле вигадало нас).

      Та уникаючи старих поразк,

      перед новими стати ми повинні.

      Керея слави величаво шарпає.

      Не озирайсь! Вгніздившись у сідло,

      не потурай, що стежку замело,

      де почет друзів із обличчям гарпій.

      А вискочиш на вивістря ножа,

      де стогону ясне палахкотіння,

      не забувай, що є велике вміння

      пізнати, де провалля, де межа

      між духом і зухвальством. Шлях правдивий —

      витворює тебе великий Мус!

      Хай увірветься десь пегасів клус —

      ми канемо у вічність молодими.

      Вийду в ніч. Під соснами пройду,

      промину завмерлу автостраду

      і на тишу раптом набреду —

      вклякни