Зібрання творів. Василь Стус

      Але хто поверне

      руки, рухи, радощі нам?

      Але хто уперто

      вік рубатиме хащі?

      Але хто навикне

      жити, серце ївши своє?

      Де ті недоріки,

      кому пам'ять спать дає?

      Жив чи ні – намарне.

      Все намарне – чи жив, чи ні.

      Годі, незугарний!

      Доста. Збавив літа бучні.

      Не оплакуй втрати днів,

      бідою видублених.

      За життя – розплата:

      лізь до могил до виблих.

      Вже, причинний,

      у покорі перепочинь.

      Долі – згінні,

      наче дні. І намарне – чиниш.

      Що чуже – то наше.

      А що наше – нам же й чуже.

      Наша доля вража

      нас доріже – нашим ножем.

      Марні епітим'ї,

      не врятує великий піст.

      Дотліває з димом

      край оспалих синів-лакиз.

      Мало йому горя —

      ще ховається в сповитки.

      Нині – вчора

      і раніше за всі віки.

      Та й діяння марні.

      Суєта суєт і мана.

      Бродять біди в парі

      (що ж бо за біда за одна?)

      Причинивши двері,

      колінкую: Отче ти наш!

      Таж ніхто не верне

      руки, рухи, радощі нам?!

      Не побиваюсь за минулим,

      побитим шашіллю зневір.

      Високі думи промайнули,

      в потаймиру – водовир

      стражденних літ. Нехай. Не плачу.

      Не побиваюсь. Задарма.

      Усе, чим жив, сьогодні трачу.

      Все рвуть руками обома.

      Але ж чи все? Не все. їй-богу.

      І гріх казать: все чисто рвуть!

      Навічним радості облогом,

      обніжком щастя, там, де ймуть

      малої віри на безвір'ї

      малої ласки серед зла,

      квадрат – чотири на чотири —

      і окрай чорного стола.

      Якраз навпроти, на ослоні

      сидить нужденна удова,

      і на змозолених долонях —

      солоні сльози, як жорства.

      І так провадить: зглянься, сину,

      руками горе розведи,

      бо як не стане України,

      тоді не стане і біди.

      І в щасті нелюдів пощербне

      її державний меч і гнів.

      І горе зітреться на мерву.

      І відбіжить її синів

      невірних потовч-потороччя.

      За першим громом – відбіжить.

      Хто ж їй води подать захоче?

      Закриє очі хто – скажи?

      Єси ти сам – з собою врівень,

      один на сотні поколінь

      високим гнівом богорівен,

      хай, може, не ріка, а рінь,

      важка занадто. Крик стоустий,

      молінь столобих ти рука.

      Ступай – майбутньому, назустріч,

      і хай хода твоя легка

      легкою буде. І не треба

      жалких жалінь. І – задарма.

      Тюрма не доросте до неба:

      ще землю їстиме тюрма.

      Незграбно