Зібрання творів. Василь Стус

      Добрий день, мій рядок кароокий,

      побратиме моїх безсонь!

      Зупини її, мить високу,

      для моїх молитовних долонь.

      Сивий голубе, біль мій зичений,

      вечоровий і пелехатий,

      більше чутий, аніж помічений,

      більше мічений, ніж крилатий.

      Слово, слово, – достиглий смут мій!

      Набираючи висоту,

      порятуй од важкої скрути

      і од радості порятуй,

      поки, круглі, цвітуть долоні,

      поки з серця ростуть пелюстки,

      поки думи, як дзвони довгі,

      і як дзвони, круглі такі,

      ти любов'ю мене, наче амфору,

      доливай, довіряй добру.

      За розквітлу купальську папороть

      я пером і горбом віддарю.

      Люблю дозвілля степове безкрає,

      могутні м'язи рідної землі,

      і запах чебрецю, і жайворонів крик,

      і ластівок тривогу.

      Німує древній сум в важкій ріллі,

      і тракторист у довгій самотині

      звіряє в пісні, простій і легкій,

      свою любов, котрої він, напевне,

      ніяк не може звірити коханій.

      Десь коник, заховавшись у траву,

      бездумно сюркотить собі помалу

      і заколисує пожовклий степ

      нехитрим співом.

      Межею ж, креслячи невтомною рукою

      якісь недовідомі письмена,

      прошкує осінь. Хмара супокійна

      на неї задивилася згори.

      Заким пролізеш у голки вушко —

      обдерешся, як пес в шелюгах.

      Все побільше – лишаєш із одягом,

      все поменше – з собою.

      На тім боці, вузькім, мов шпара,

      ніби цвинтар обпатраних душ.

      На тім боці – стільки всякої всячини,

      а ти, як бубон, голісінький.

      Підв'язали в раю нитками

      сороміцьке тіло твоє.

      Набігає брижами обурення,

      жаль – брижиться.

      На цім боці стаєш, мов матінка

      народила, випрямила до губ.

      На цім боці – все на одну мірку.

      Все – плазує.

      Ліс випустив мене з своїх обіймів,

      степам віддавши лагідно. Пішов

      глибоким снігом. Ні доріг, ні стежки —

      все поновила, сплутавши, зима.

      І як тут зможеш вибитись на шлях,

      коли ти сам, мов дерево, котрому

      верхів'я зрізане. Коли тобі

      якийсь неспокій душу облягає,

      ще й примітає віхола сліди!

      Іти б і йти – до паморочі. Доки

      десь не впадеш, простерши уперед

      отерплі руки. Я тебе шукав,

      посестро-зраднице, ворожко Зимо!

      Не відволодати душі —

      біль груди переріс.

      Єдине: хочеш – задушись

      чи – головою вниз.

      Один! Один! Як є – один,

      один – на цілий світ!!!

      І