Зібрання творів. Василь Стус

      Радості збережені дороги знову —

      Ти прилинула, мов птаха голуба…

      Переливами дзвінкими, мов проміння, ллється мова,

      Добрий обрій сповиває золота габа.

      Зринула, мов ластівка. Легкою тривогою

      Тільки чорно-воронове креше синь крило…

      Наопашки сповилася вогняною тогою

      І страждання в темно-карих у зіницях залягло.

      У дитячих пучках принесла ти вітру —

      Ти – не птаха невеличка. Ти – заманливий порив!

      Лиш почую щебетання – мову любої нехитру.

      І доволі. І недолю я уже заговорив.

      Я до тебе прийду і змовкну.

      І нічого тобі не скажу.

      Пожури ти мене,

      Пожур —

      Вже чи лагідно, чи жорстоко.

      Земле рідна! Сором мені —

      Що докину до твого золота?

      Марно зринули юні дні,

      Нині ж сушить мене гризота.

      Разом з осінню я догорів,

      Листям осені опадаю,

      І між млисто-гірких вечорів

      Неприкаяний, сам блукаю.

      Осінь крилами в груди б'є.

      О, Вкраїно моя осіння!

      Чом забракло мені уміння

      Звеселити серце твоє?

      Голубінь моя, голубінь!

      Розтривого моя і муко!

      Чом не можу я дать тобі

      Своє серце – у добрі руки?

      О, коли б то, коли б я зміг!

      Рідну землю, тривогами краяну,

      Проорав би, як переліг,

      В ріллях радості неокраїх!

      Земле рідна! Тобі одній

      Я волів би служить до скону.

      До твоїх до прийдешніх днів

      Дотягнутися б хоч рукою.

      Минулі мрії видяться майбутнім.

      Хай давні привиди заволокла печаль,

      Ти серце вигостри і розум свій насталь

      Своїх порадників в дорозі й на розпутті.

      Напівзабуте напливає в хвилях,

      Де пам'ятливість щирості зрідні…

      Вмочи свій пензель в вистояні дні,

      І сум і радість вихлюпни і вилий.

      За давниною дійсне стало сном.

      Воно спливає листям за водою,

      Ще червіньково краплене любов'ю.

      А вже як ранок брязне за вікном

      Тоді відкрий вікно. І вже тоді —

      Рушай у день, неначе в світ незнаний,

      Де розгойдались до останніх граней

      Рахманне сонце і рахманна тінь.

      Життя симфонія, «Симфонія весни»

      і сатанинський, зойками – Маневич…

      Єврей – по горло. І по горло – невір,

      по горло – маячний і мудрий сніг.

      Пелюсточками, пальцями, руками,

      як жалами співучими, – до віт

      березових, хистких, бузково-тканних,

      в його лірично-фосфоричний світ.

      Несила – бачити. Несила – перестать.

      Бо де подітись з зрадними очима?

      Ховаються за нашими плечима

      пиха і гонор. Стали і мовчать.

      Мовчіть і начувайтесь. Бо струну

      торкне смичок – і раз, і два, і тричі.

      І раптом зойком вистрелить у вічі,

      рятуючись