Зібрання творів. Василь Стус

      Захмелів землею дуб,

      Захмелів коньячним духом,

      Почорнівши од натуги,

      Золотавіє од дум.

      Запорожець – нелинь-дуб

      Край борів отаборився.

      Дідьком гнаний, вітер нісся,

      Шарпав крону, в дупла дув.

      Дуб, важкий, неначе дзвін,

      Облітає у дзвіночках.

      Тільки мало дня і ночі,

      Щоби видзвонився він.

      Мало років і століть,

      Мало зим і хуги мало,

      Аби геть пооблітало

      Листя із козацьких віть.

      Мало років і століть,

      І зичливості, і злості.

      Він стоїть, простоволосий!

      Вітер дме, а він стоїть.

      Вітер дме, а він стоїть.

      І пірнувши, наче в віру,

      В небі горнім, в небі зірнім,

      Як вогонь палахкотить.

      Наче сонце ще до дня

      Свого вершника пускає.

      Золота корона сяє.

      Тільки – вершник – без коня.

      Синій коню! Долинай.

      Тільки скоро! Долинай.

      Бачиш – поруб? Долинай.

      На сю пору.

      Нашорошений пролісок —

      Ніби зайчик уважний

      До вітрів і до шереху

      Розвесіння гіркого!

      Нашорошений пролісок,

      Туги синій вістуне,

      Годі смутку! Землі пора

      Молодою квітчатись!

      Нашорошений пролісок,

      Зупиняй подорожнього,

      Хай схиляє чоло своє

      У доземнім поклоні.

      Нашорошений пролісок —

      Мов дитячий несмілий крик:

      Бути радості на землі,

      Доки проліски дзвонять.

      Їй-богу, так, напевно, має бути,

      Щоб наступала ніч і день згасав.

      І восени прощальна туга рути

      Видзвонювала в позолоті трав.

      Щоб я мужнів, мінився і зростав,

      І встиг пізнать, любити і забути,

      І згадувати у годину скрути

      Тебе одну. Котру одну кохав.

      А ти прийшла, мов тінь повечорова,

      Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола…

      І відійшла. І скоро відійшла —

      В глибінь. За обрій. В морок. У діброву.

      І як тепер себе переконати,

      Що добре вірити? Що благо – тільки ждати?

      Ловить кожне вікно по сонечку.

      Кожні очі людські.

      Кожна краплина води.

      Кожне крило метелика.

      А ще – в косах,

      в піснях заплетено.

      А високе чоло?

      А вологі губи?

      А вимиті росами дерева?

      А пряжка міліціонера?

      А багнет караульного?

      А мідні емблеми на

      гембльованій голові?

      Всюди – сонце.

      Тобою я ввесь проранений.

      Вигойдує серце гнів.

      Любив. Та любов не вигоює,

      Бо й зцілитись не хотів.

      Любив – як губив. Як тратив.

      І тратами терпко жив.

      Намарне чекав розплати.

      Даремно. Не заслужив.

      Ані прощення. Ні чемної

      Відмови – анічогісінько!

      Як пісок на зубах – щемів

      На