Зібрання творів. Василь Стус

      Робітники сіли обідати,

      примостившись у цеховому подвір'ї.

      Хто – на лаві, хто – на жорстві,

      а хто – так-таки на землі в холодочку.

      Дістають – той кефір,

      той – ковбасу, той – редьку,

      а той, сівши під зіржавілою акацією,

      густо посолений хліба шмат.

      Лектор лекцію розпочав

      під дружній хрумкіт.

      Говорив про поезію —

      робітники мовчали.

      Говорив про культ особи —

      мовчали робітники.

      Тільки булькало в пляшці,

      в пересохлому горлі булькало.

      Говорив про робочий клас.

      А той сидів, солодко позіхаючи,

      і слухняно чекав

      кінця.

      Куріють вигаслі багаття,

      собаки виють до зірок,

      а в річці місяць, мов латаття,

      доріс до повні і розмок.

      І в ртутній спеці фіолету

      він невимовне довго чез,

      лишившись тільки для прикмети,

      як цятка сяєва небес.

      Самотність аркою провисла

      над райські кущі в пригри снів.

      Шукай по них щасливі числа,

      так, як раніше ти умів:

      той день, як від земної тверді

      найперше сонце відійшло,

      і той, що мітить знаком смерті

      ще нерозгадане число.

      А ти іще посередині,

      ще посередині твоє.

      Отож, радій вечірній днині,

      допоки в ребра серце б’є.

      Сиве небо обрієм пролилося.

      Лиловіє Труханів острів.

      І Дніпро у моїх очах,

      катери і автомобілі.

      І не розхлюпати себе,

      і не витримати,

      за тамбережні гони

      серця не виплескати.

      Гримить радіо. Надсадне тріщать сороки.

      Натужно здіймається автобус угору.

      А ти відкритий – для всіх чотирьох вітрів,

      відкритий, як шлюз,

      з котрого

      не витікає вода.

      Жалами витягнулись трамваїв гальма.

      Човен моторний, задерши ніс,

      полишає чорну розбіглу тінь.

      Баржа – під жовто-зеленими вогнями,

      за баржею – жовтувата вода.

      Вижовкни, світе мій,

      споловій мою душу, ранній,

      хай запізно омолодитись,

      та зарано ще – старіти.

      Вижовкни, світе мій,

      від води і від берега вижовкни,

      споловілим піском упади

      на захмелену душу,

      поки я, мов баржа, обважнений,

      як шлюз з невитіклою водою,

      поки пізні плавці на воді —

      застряглими спогадами у горлі.

      Бронзові, як жарини,

      з давнини, з теміні упокореної

      вихопляться ліхтарі,

      як півні з прохолоди.

      Ліхтарі – то про тишу вистояну,

      ліхтарі – то