Мелодія кави у тональності кардамону. Наталія Гурницька
таку гидоту? Та нізащо. Змалку не любила молока, а гарячого й поготів.
– Дякую. Не треба. Я зараз сама зігріюсь.
Вона підійшла до пічки, притулилася плечима до теплих кахлів і почала дивитися на те, як тітка ріже та акуратно розкладає на великому мальованому тарелі хліб.
– Знаєте, а я щойно бачила біля будинку пана Вітольда якогось чоловіка. Звідкись його знаю, а звідки – пригадати не можу. Не знаєте, хто до нього приїхав?
Облишивши різати хліб, тітка підвела голову й уважно глянула на Анну.
– Чому ж не знаю? Щойно теж бачила його з вікна. Це пан Адам, небіж нашого сусіда. А чому ти питаєш про нього?
Анна якось непевно повела плечима і замислено усміхнулася.
– Просто я його звідкись знаю. Здається, навіть бачила декілька разів.
– Бачила? Навряд чи. У той час, коли він був ближчим до нашої родини, ти була зовсім маленькою і не могла його запам’ятати, а потім він уже мав своє, цілком осібне від нашого життя… То взагалі дуже заплутана історія. Років дванадцять тому Адам був одружений на Дарі… Ну, знаєш, вона ще наша з твоєю мамою далека родичка…Так от, їхній шлюб не тривав і року. Вже від початку все у них складалось не так, як мало б складатися. Отримали різне виховання, сповідали різну віру, не пасували одне одному за походженням, вихованням, статками. Батьки категорично заборонили їй бачитися з ним. Родина Адама й взагалі слухати не хотіла про таку невістку, але він затявся і таки домігся свого. У тридцять першім році взяв із Дарою шлюб… Власне, бо мусив узяти… – зрозумівши, що ляпнула зайве, тітка затнулась і невпевнено глянула на Анну. – Але менше з тим… Тобі того не треба знати.
Підійшовши до креденса,[9] вона мовчки витягнула з шухляди ложки та виделки, поклала їх на стіл і так само мовчки заходилася змітати крихти хліба собі в долоню.
– Дара була моєю колежанкою. Не надто близькою, але я знала, що вони з Адамом вподобали одне одного. На той час він закінчив університетські студії, зробив докторат, але ще не мав ані тієї репутації, ні статків, які має зараз. Мав добрі зв’язки, але родина, знаючи про його намір взяти шлюб із міщанкою, зареклася йому допомагати. Він навіть мусив полишити дім батьків і винаймав помешкання десь у передмісті Львова. Не відрікся від нього хіба наш сусід вуйко Вітольд, але поселитись у нього Адам теж не зміг – аж такої великої підтримки він від нього не мав… Але менше з тим. Нічим добрим усе те не завершилося.
Анна благально звела на тітку очі. Не розуміла, що з нею таке, проте розповідь тітки дедалі дужче її непокоїла. Навіть про кошенят забулося. Здається, мусить почути цю розповідь до кінця. Чому мусить – не розуміла, але знала, що обов’язково мусить.
– Але що сталось потім? Якийсь нещасний випадок?
Тітка невпевнено глянула на небогу.
– Навіть не знаю, чи можна назвати це нещасним випадком. У тридцять першім році багато людей померло від холери. І не лише у Львові… Дара теж захворіла, але вже тоді, коли та напасть почала відступати. Адам якраз поїхав до Кракова і нічого не знав про її хворобу, а вона ще
Креденс – буфет для посуду.