Мелодія кави у тональності кардамону. Наталія Гурницька
про приїзд у Жовкву племінника пана Вітольда, а ввечері, почувши від тітки, що їхній старенький сусід помер і що його небіж успадкував по ньому будинок, лише байдуже повела плечима. Зовні ніяк не відреагувала й на те, що Адам наразі не продаватиме будинок. Їй тільки якось дивно тьохнуло серце, коли почула припущення тітки про те, що він, мабуть, живе у сепарації[11] з дружиною.
З’ясовувати подробиці такого делікатного питання Анна не наважилася. Сама себе злякалася і сама собі здивувалася. Що їй до того, з ким та як живе той пан? Порядній дівчині навіть думати про таке не можна. Так і до зовсім непристойних думок недалеко, а непристойні думки – це вже великий гріх.
Від біди подалі, Анна не лише заборонила собі згадувати про нового сусіда, але й вирішила ніколи не потрапляти йому на очі. Заборонити – заборонила, проте за декілька днів знов побачила його з вікна своєї кімнати і не змогла побороти бажання подивитися на нього ще раз. Цікаво, чому та їхня родичка так пристрасно закохалася в нього? Ніби ж нічого особливого у ньому немає.
Анна придивилася до сусіда уважніше і замислено усміхнулася. Ні, він іще й зараз дуже цікавий чоловік. Має інтелігентне обличчя, вишукані манери і шляхетну сивину у волоссі. А ще має голос, який годі забути. Глибокий, спокійний, приємного тембру. Аж хочеться слухати його, немов музику. Якби він заговорив до неї… Якби зауважив… Якби… Але про що це вона думає? Навіщо їй його увага? Навіщо голос? Невже їй подобається цей чоловік? Це ж такий великий гріх, що й подумати страшно. Потім на сповіді соромно про таке навіть заїкатися.
Анна якомога швидше відійшла від вікна. Завтра й близько не підходитиме до нього. Навіть у його бік не дивитиметься. І нехай хоч світ завалиться.
Назавтра Анна не те, щоб зовсім забула про обіцянку самій собі, просто якось не захотіла її згадувати і наважилася знов підійти до вікна тоді, коли Адам виходив на вулицю, а через тиждень-другий це стало для неї звичним ритуалом. Невже той чоловік аж так сильно подобається їй? Сама собі здивувалася, сама на себе розсердилася, але здолати це почуття не змогла. Вже починала здогадуватися, що відбувається, проте не хотіла такого для себе. Якесь божевілля. Навіщо він їй? Навіть якщо він живе в сепарації з дружиною, він усе одно одружений, а отже, думати про нього – гріх, шукати зустрічі з ним – гріх, вигадувати собі виправдання – теж гріх. Гріх – і все. У неї є Маркіян, який її любить і за якого вона незабаром вийде заміж, а той чоловік, окрім того, що має дружину та дитину, ще й надто старий для неї. Про його походження, становище, маєтки чи інакше віросповідання і взагалі говорити зайве. Він випадково опинився тут, зовсім близько від неї, але вже скоро буде так далеко, що й не досягнеш. Адам поважний, заклопотаний власними справами чоловік, а вона… Властиво, майже й ніхто – ані шляхетного походження, ні статків, ані перспектив на майбутнє. Неможливо, щоб це було щось серйозне. Незабаром усе минеться… Обов’язково минеться.
Не минулося. З кожним наступним днем Анні дедалі дужче подобався саме цей чоловік –
Сепарація – шлюб не розривається, проте подружжя мешкає окремо і фактично припиняє спілкування. Дозвіл на сепарацію надає Церковний трибунал. Новий шлюб неможливий. Хіба після визнання не чинним попереднього.