За кордони! Історія українки в Греції. Оксана Омелюх
з гори на лижах. Якось я то зробила і навіть в деякі хвилини відчула трохи кайфу. Пам’ятаю, Олексій, який примудрився сфотографувати мене зі шмарклями, запитав:
– Як це ти наважилася зараз спуститися з гори на лижах?
А я просто згадала, як напередодні натрапила на відео про чоловіка, що піднявся першим на параплані над самим Еверестом, і відповіла:
– Люди роблять такі шалені речі, то невже я не можу спуститися з цієї простої гори? – це було гарно та щиро. Але я все одно розуміла, що для мене цього замало. Я почувалася дуже паскудно та хотіла тільки теплого ліжка, гарячого чаю з малини, заснути і прокинутись абсолютно здоровою.
Після цієї поїздки я вирішила для себе, що більше нікуди не поїду, якщо сама того не хотітиму. Так і сталось. Я повернулася звідти і злягла зі страшною ангіною. За ті десять днів, проведених на лікарняному ліжку, я пропустила багато сонячних днів, цікавих зустрічей, поїздок до друзів, але і попри те я розуміла, що їхати в гори з температурою було не варто. Розуміння прийшло саме собою: більше ніколи не піду сама й нікому не пораджу йти в гори за таких обставин. Взагалі, якби я могла повернути час назад, то нізащо не повторила б цього. За нової змоги я би купила, хоч і на «секонд хенді», рюкзак для походів, термобілизну, хороші правильні черевики і все-все, що було потрібно для комфортних мандрівок у гори. А якби не було грошей навіть на «секонд», як, власне, і було тоді, то постаралася би їх заробити чи наскладати з часом, але все одно тільки тоді кудись вирушила.
Однак я вірю, що навіть такі маленькі подорожі, що були у мене, розкрили мені частину світу. Я робила для себе велику кількість відкриттів, як у стосунках до інших і до самої себе, так і в усьому побаченому. Інколи переді мною відкривались такі картини, що здавалось, я ніколи вже не буду почувати себе краще. З кожною поїздкою я поверталася трохи досвідченішою. Я трохи більше бачила та розуміла все, що довкола, і я ніколи не перестану говорити, що кожна із тих маленьких подорожей та мандрівок – була для мене дуже важливою. Але тепер я знаю, що треба було все робити трохи по-іншому (як і в будь-якому випадку).
Крім походів у гори, поїздок і безлічі знайомств, був ще океан усього. Взагалі, я думаю, що студентські роки були моїми найкращими роками. Однак в останній рік усе почало йти не так. Я занадто сильно закохалася в одного хлопця, який наче відповідав мені взаємністю, проте нічого не робив, щоб ми були разом. Він закінчив університет раніше за мене і, не доклавши жодних зусиль у пошуках роботи в місті, де ми навчались, повернувся додому. Там він щодня ходив на роботу, що йому відшукав батько, вечорами їв те, що готувала мама, і бавився в «доту»3.
– «Чорт, і як я тільки могла полюбити такого?.. – думала я. – Чому саме він?».
Однак скільки б я собі не говорила й не наказувала зупинитись, серце не бажало й не могло від нього відмовитись.
На вихідних, щоправда не кожних, він приїжджав до мене й ми були вдвох. Було так добре,