За кордони! Історія українки в Греції. Оксана Омелюх

      Кожного разу, коли я піднімалася в гори, я долала різні перешкоди – від важкого рюкзака й непередбачуваної дороги до найбільш нестерпних розмов із собою. Бувало, ми могли довго йти та бути багато годин поспіль без краплі води в роті. Однак усе одно то було не настільки нестерпно, як у ті моменти, коли я боролася зі своєю злістю, образами на інших людей і невдоволенням самою собою. Бувало різне, але щоразу, коли я нарешті доходила до вершини, – все це зникало внизу і я відчувала себе переможцем.

      У першу чергу, говорять, яка там, в горах, краса та як дивовижно. Але насправді ми завжди бачимо там і щось інше. І це, власне, і є – «найважливіше».

      У ті роки за кожної нагоди я збирала рюкзак і вирушала в гори з друзями. Або в невелику подорож. Мені варто було тільки подзвонити, як миттю я закінчувала всі справи, готувала рюкзак і бігла на вокзал. Позаяк тоді в мене не було зайвих грошей. Рюкзак, наприклад, я мала звичайний, хіба що трохи більшого розміру, ніж міський. Я використовувала його у поїздках додому на вихідні, якщо не було екзаменів. Із взуття мала зношені прості кросівки чи черевики та навіть зручного для походів одягу в мене не було, не те, що термо чи спеціального. Через такі незручності я завжди невимовно мучилась. Від того, що ми довго ходили, мої ноги вкривались страшними мозолями, боліла спина, живіт і все тіло. Щоразу я сильно промерзала, а якщо падав дощ, то все і поготів перетворювалося на справжнє прокляття. Тоді моя подруга Леся говорила:

      – Оксано, це не головне. Головне те, що ти піднімешся на нову вершину, побачиш такі неземні краєвиди… Ну, і поїдеш із нами. Невже ти не хочеш поїхати з нами?

      – Ну, так, – тихо пищала я, але це було для мене так болісно й некомфортно, що я завжди сумнівалась.

      Я була закохана в Карпати, по-справжньому. Було в мене тоді таке відчуття, наче залежність. Ще одна залежність – ходити в гори. Взагалі, їх у мене багато. Мені хотілось знову і знову долати важкі перешкоди, підніматись усе вище і вище. Мені подобалось, що я бачу те, чого не бачать і не уявляють люди з мого оточення, котрі ніколи нікуди не їздять, навіть якщо це всього лиш маленька частинка чогось дуже великого. Наша компанія була не ідеальна, точніше взагалі я ніколи не розуміла, що всіх нас об’єднує і тримає разом. Невже тільки ось ця любов до мандрівок у гори? Але нам це вдавалось, кожного разу, що б у кого не відбувалось. Кожен із нас там, на вершині, бачив щось своє, але для всіх нас одне було спільне – ми бачили.

      Однак остаточно я розвіяла свої сумніви, коли в черговий раз Леся потягнула мене в гори на лижі. Я не любила лижі, як і будь-який екстремальний спорт. Я любила гори й тишу, що оточувала мене під час підйому. До того ж, тоді було холодно, а я так само не мала навіть близько придатного одягу та взуття – тільки бажання, але і воно було таким мутним, адже вкотре в мене починалась ангіна. Тіло ломило від температури, голова гуділа нестерпно, і хоч