Мої Дікамерони. Юрiй Логвин
хлопчисько схопив щуку й бігає з нею, лякаючи малих, таких, як і сам, хлопчаків. Потім перекривлює кульгаву бабу Параску й п’яного коняра-лемка. І до всього не забуває раз по раз підсмикнути здоровенні чорні труси. Під високими кущами троє чи четверо парубчаків повністю роздяглися й повісили на кущі мокрі труси.
О! Це треба намалювати, тим паче що хлопці не хиряві, а в добрій формі.
І я малюю пелехатого Мілька. Він сидить у позі Адама з фрески Мікеланджело. Хтось зі старших побачив і сміється. Міліціонер уже вдяг свої сині галіфе, курить «Біломор» і скоса зазирає на мій малюнок. Кидає Мількові:
– Ну ти, батяре, справді схожий.
Хтось із молодиків, примруживши око, пропонує:
– Тепер Янку змалюй, – і показує мені на дебелу дівчину. Вона на голе тіло вдягла благеньку ситцеву суконку й розвішує на кущах чорні величезні труси та бюстгалтер із сірого цупкого полотна.
– Вона в аркуш не влізе, – резюмує міліціонер.
На що хтось таки з молодиків додає:
– Та й далеченько – усього наш маляр не розгледить. От нехай він іде до зеленбуду. Там і Янка, і все бабство після роботи голяка бовтаються.
– А ти що – підглядав? – питає міліціонер.
– Для чого підглядати – там із цього берега добре все видно. Дивись – не хочу.
– Ну, ну, – поблажливо похитує міліціонер головою.
А я собі зразу зауважую: «О! Так той зеленбуд в кінці вулиці, на якій я живу. Там ще вбога хатина лемка-коняра. Ну й якісь будівлі, де дівчата із зеленбуду після роботи складають реманент.
Хлопці просять у мене малюнок. Хочуть показати жіноцтву.
Та міліціонер спиняє.
– Не треба. Баби таке вигадають і розплещуть скрізь. Не треба…
На тому моє малювання оголеної чоловічої натури в польових умовах закінчується. (Прошу не плутати мої польові етюди з «дослідженнями» однієї противсюшки.) Але те, що було згадано про купелю біля зеленбуду, я добре собі запам’ятав…
Наступного дня, саме ополудні, пішов туди й добре роздивився. Просто дивне місце. Річка тут перестає стрибати по каменях і спокійно розливається плесом. Зразу до води не підступитись – густі лози й ціла череда темно-зелених вільх. У клінці заростей величезна старезна вільха. Чорностовбурна вільха. А листя в неї темно-зелене, майже чорне.
Далеко сісти – нічого до пуття не роздивишся. Однак вирішую сісти подалі. І не перед кінцем робочого дня, а десь трохи загодя, пообіді.
І справді місце для купелі чудове. Праворуч нависає над склистим плесом, наче масної води смарагдово-чорне віття вільхи. Ліворуч – високі вербові кущі. А посередині купеля з вузесенькою смужкою піску. Це єдине місце на березі, де є пісок. Тільки тут.
Тихий плин води відбиває високий берег, перегнутий догори дриґом. По тому, правому, берегу понад самісінькою водою йдуть якісь сільські жінки з кошиками і за спиною, і спереду.
Далі вузька смужка зеленого лужка. По ньому розбрелися руді, плямисті й чорні корови. Угорі над лугом ідуть вервечкою корови