Мої Дікамерони. Юрiй Логвин
вовком, що не записав їх… Одні розповіді боявся записати, інші полінувався. Mea culpa!.. Бо на сьогодні в моїй пам’яті лишилися малесенькі клаптики з того барвистого, неймовірно яскравого килима історій. І такі нерівні, немов поїдені міллю.
Минув тиждень, як потрапив я до «Цитаделі». То попросив, щоб передали мені альбом і фарби. Альбом «держзнаківський» – із відходів. Його ціна – копійки, а якість не гірша, ніж сьогодні найкращі західні фірми випускають.
Сиджу в легкому затінку під тими хирявими деревцями. Пишу аквареллю мого прерудого сусіда.
Поруч комбатанти, після уколів, ковтання зондів і клізм, знов повертаються до свого – розповідей про війну. Рижиков розповідає про Корсунь-Шевченківський. І геть не за підручником. Оповідає, як вони опинилися в селі, де був госпіталь. І перед тим їм добряче довелось помісити глибоченну грязюку й мокрий сніг, бо страшенна відлига вмить знищила всі шляхи, перетворила поля й балки на непрохідну трясовину.
Доповзли вони до госпіталю. Сестрички наділили їм спирту. І це їх, як сказав Рижиков, добре поправило.
– Хто амуніцію й одяг приводить до порядку, хто просто на соломі скоцюрбився й задрімав у теплі. Аж раптом, як ото обложна гроза буває, з усіх боків до села почали долинати вибухи й гуркіт. Тих, хто спав чи куняв, потихеньку розтурхали. Тут прибігає один із розвідників, його чогось до однієї молодиці понесло, і тихо сповіщає тим, хто біля дверей: «Есесівці за танками з усіх боків пруть. Підйом і всім на двір! Тихо, тихо!» Ну, як про есесівців і танки хлопці почули, то вмить збадьорились і враз були на вулиці. На чотири боки послали по чоловіку – де краще вислизнути з села. Тільки з балки не було чути ні кулеметів, ні моторів. У ту «дірку» вони й вилізли. По пояс брели в багнюці й сніговій жижі, але вислизнули з пастки. І ніхто з хлопців не звалився в гарячці!.. А зараз – промочив ноги в зливу – і вже тобі і ангіна, і бронхіт!.. А тоді – жоден із хлопців і разу не чхнув!.. Наступного дня, коли вибили есесівців, розвідники повернулись у село.
У цьому місці Рижиков зробив паузу. Але не пам’ятаю, чи курив він цигарку, чи ні. Помовчавши, сповістив:
– Усіх санітарок, медсестер і двох лікарок есесівці зґвалтували… Отак воно було. Наші фріцам «котьол» улаштували. А ми, бач, потрапили в оточення до оточених німців…
Усі мовчать.
Я ж відриваюсь від малюнку й питаю:
– Що есесівці зробили з пораненими?
Рижиков повертає до мене своє лагідне обличчя й на якусь хвилю ніби замислюється. Зараз ось щось скаже…
І раптом із дверей корпусу репетує санітарка.
– Гей, художнику! Швидко, швидко до лікаря!
Лишаю свою працю й бігцем до лікаря. Аж закехався, так поспішав!
Лікар сидить за столом, тримає папери, як карти (розумію, що то всі мої аналізи), і виголошує з усмішкою:
– Ти, молодий чоловіче, здоровий. Тобто ніякої дезинтерії не знайдено.
– То ви мене випишете вже сьогодні? Ще до обіду година…
– Не вийде ні сьогодні, ні завтра. Два тижні будеш