Подвійні міражі. Наталка Шевченко
і Василь, утративши надію переконати жінку у своїй правді. То ж Ксеня, призвичаєна, почула те, що мовилося не для її жадібних вух.
– Хай там що, а ти народиш.
Лідія, самотня пасажирка на подвійному передньому сидінні, уся аж зморщилася, щосили учепившись у полотняну господарську торбинку на колінах, і кілька разів глибоко зітхнула, щоб заспокоїтися. Її муж також частенько шепотів, оголошуючи свої забаганки, й недостатня гострота слуху незмінно відбивалася на обличчі Ліди синцями, а на голові – гулями, тому згодом вона навчилася і за губами читати, і вловлювати коливання повітря від слів, наче той кажан, хоча її шлюбу це не врятувало. Як сказав би Орест, дивина, та й годі. Після тридцяти років спільного життя Степан втомився і пішов гамселити іншу дурепу, молодшу, свіжішу й не таку спрацьовану, як його перша пара. І вона лишилася сама. Як перст. Навіть син… її дитина, єдина…
(не думай про це!)
…дитина – і той…
Не хоче. Ця Юля не хоче народжувати. Не розумію, вона жінка, чи хто? Як може жінка не хотіти дітей?
Ліда обережно озирнулася – з-під лоба, запнутого сірою хусткою на манер порядних мусульманських жон, на дядька швидко зиркнули зацьковані голубі очі. Ні. Це не Степан. Не такий, як Степан. Цілком очевидно, що це добрий хлоп. Потіпахам, як ця Юля, завжди щастить. На добрих хлопів. На порядних. Солом’яний парубок золоту дівку бере. І навпаки.
Хоча… хтозна, чи можна назвати золотою її саму? Для Степана ж, поза сумнівом, визначення «солом’яний» – неабиякий комплімент.
На все добре, мамо. Бережи себе.
Ми ж побачимося, Орчику? Синку? Правда ж, ми ще побачимося?
Оце навряд чи.
Ліда їхала до Зоряного помирати.
Астроцитома – злоякісна пухлина з красивим квітковим іменням – заволоділа її мозком, фактично стала ним, і, як сказав видатний нейрохірург, професор, Вам-Лишилося-Недовго, видаляти там уже нічого. Тобто можна видалити все. Тобто операція не має сенсу. Як і хіміотерапія, котру навіщось – про всяк випадок – таки провели. Як і промені.
Лідо, капут.
Професор був дуже чуйним. Дуже стурбованим. І так за неї переймався… Пропонував паліатив (це покращить вам якість життя аж до смерті), обіцяв влаштувати до хоспісу (ніхто не мусить помирати на самоті), виписав наркотики (болезаспокійливі) і наполягав, аби до Ліди щодня ходила медсестра. Лідія від усього відмовилася.
По-перше, як не дивно, вона почувалася добре. Ну, деколи йшла обертом голова. Час від часу трохи нудило. Слабкість, дезорієнтація – це її майже не турбувало. Сонливість – іноді. Загалом, нічого критичного. Сотні, тисячі людей лише у Змієві мають схожі симптоми і живуть собі якось. Непогано живуть.
Звичайно, жінка розуміла, що все це ненадовго. І знала, що на неї чекає. Що нудота, і блювота, і запаморочення, не кажучи вже про дезорієнтацію та параліч, не забаряться навалитися на неї, ще й гуртом. Тому й вирушила до Зоряного, де на околиці стояла, занепадаючи, ще бабина хатинка-мазанка – мов на неї чекала. Місце там малолюдне, можна сказати, глушина