Подвійні міражі. Наталка Шевченко
Таке лице, як у неї, легко уявити в напівтемряві салону якогось чорного вінтажного лімузину, де пахне шкірою і дорогими сигарами, а навпроти чарівної жінки сидить іще одне, дуже важливе лице в діловому костюмі, при краватці, і з товстими, мов сардельки, пальцями волохатих рук… Жінка закидає одна на одну довжелезні, плюс-мінус безкінечність, ноги, у важливого лиця відпадає щелепа, і воно… Бобир насупився. Уявляти далі не хотілося, і він хутенько подумки переніс попутницю на червону доріжку крутого кінофестивалю. Зелена шовкова сукня, накидка з дорогезного білого хутра, ніжні пальці, що тримають тоненьку цигарку… сам він не курив, і терпіти не міг курців, але ж образ зобов’язує… Спалахи фотокамер, білозубі посмішки кінозірок, ґвалт прихильників за огорожею, квадратні фігури сек’юриті і, заступаючи то все, її тоненький силует на передньому плані… Отак краще, але… як вона опинилася тут, на краю Ойкумени, у роздовбаній маршрутці, з водієм, на вигляд – типовим кримінальником, та занудними пасажирами, такими звичайними, що аж у роті кисло? Вона сильно нафарбована, однак це ніщо інше, як маска, за якою щось ховається… що? І, до речі, саме таким сексуальним лялечкам чомусь катастрофічно не щастить з чоловіками. Ті юзають красунь до повної втрати товарного вигляду, а потім викидають на смітник. Чи, не в цьому, часом, річ? Утікає від якогось гультіпаки із важкими кулаками та хронічною дистрофією головного мозку, як у його вітчима. І ховає під рясою застарілі синці. А у серці – свіжі рани. Що кумедно, рани на серці не бувають застарілими. Навіть шрами від стародавніх образ не старіють.
That’s such a wonderful life! Трясця…
Бобир глянув на кралю ще раз. Ет, звести б із такою близьке знайомство, якнайближче, пузо до пуза – ото було б смачно. Та враження таке, що з її зелених очей бризкає отрута, і вбиває будь-кого, у штанях і з яйцями. Дивно, чорновусий ледве не пірнає їй в уявне декольте, а цього не бачить. Мабуть, думає, що вона його так зваблює, усміхаючись, наче їй вилиці судомою звело. Лише клінічному ідіоту ця гримаса болю може здатися заохоченням – що, власне, натякає.
Юнак неохоче відвернувся. Хоч в’язи скрути, а толку не буде. Цей ласий шматочок не для його горлянки. Зазирнути, чи що, драйверу через плече, поцікавитися, що він там робить, гайки крутить чи квадратуру кола обчислює? Довго щось, ой довго копошиться, а ще ж навіть колесо не зняв… І, до речі, де вони зараз узагалі?
Яку назву має цей кінець географії?
У повітрі розтанули рештки дивного сну. Влада з насолодою потягнулася, відчуваючи, як пульсує затерпле від довгого сидіння тіло, і тут-таки сторожко озирнулася. Але ні, усе було гаразд. Ані Антон не наздогнав їхнього розсипчастого бусика, якимось дивом дізнавшись, де поділась його поки що дружина, ані екзотичний хлопець, що виліз із салону останнім після особистого запрошення водія, не робив жодних спроб підійти до неї, і… що? Та нічого. Важко уявити цього гота чи бота, чи як вони там до холєри звуться, таким, що фліртує, однак його допитливий, незмигний погляд Владу