Подвійні міражі. Наталка Шевченко
криниці хоча б. Он де, бачиш, вона? Біля пошти, під абрикосою. І лавиця якась, зможеш сісти. Вибачай, що я на «ти»…
– Та нічого. Я… мені на мить примарилося…
– Знаю, – хлопець різко кивнув. – Мені теж примарилося. І тій купці вишкребків, що юрмилися навколо нас, теж, я певен.
– Не треба, – Владі нарешті вдалося звільнити лікоть. – Вони нещасні люди, напевно, та називати їх так… це грубо.
– Ну, вибачай, але правда – це не пукання рожевопопих херувимчиків. І нещастя бувають різні. Якщо сам винен, то нічого на дзеркало нарікати. А у них – у кожного з них – повна шафа кістяків за плечима.
Влада зупинилася, гостро глянула на юнака.
– А у тебе – ні?
– А у мене три. Три шафи, я маю на увазі. І я також вишкребок, а, точніше, недоносок, до того ж, у прямому сенсі цього слова. І в переносному. Полегшало тобі?
– Ти й про мене так думаєш? – за розмовою Влада й незчулася, як опинилася біля криниці – старезного дерев’яного «журавля». Хлопець знизав плечима.
– Ні. Ти – особлива. Ну чого стоїш, сідай, ногам правди бракує.
Влада вмостилася на рипучій грубій дошці, сяк-так прибитій до колодязного зрубу. Ще раз угледілася в хлопця, і ще раз, і ще… Щось у ньому притягувало погляд, викликало цікавість і співчуття, але памороки не забивало, на відміну від моторошного водія. Дивний парубійко, що є, те є, та дивність ця межує з дивовижністю. І, здається, притягує не тільки погляд. Щось у ній, щось із самого дна зраненого серця, тягнеться до цього юного дикобраза. На жаль.
– Як тебе звати? – спитала Влада, й сама собі дорікнула подумки: що, кубіто, проблем бракує, хочеш ще нових знайомств, і нових бідось до купи? А юнак на мить зніяковів, потім помовчав, немов обираючи з багатьох своїх імен найпристойніше, і зрештою озвався:
– Бобир.
Владі стало смішно. Нарешті, за весь цей час, по-справжньому смішно. І вона дала собі волю, засміялась – також по-справжньому, як у дитинстві. Як не сміялась уже цілу вічність. Як же їй цього бракувало!
– Справді? То ти в нас золотий риб?
4
Товста шерепа вмостилася прямо на свій лантух з картоплею і, не потрудившись взутися, світила чорними, як земля, п’ятами та зашкарублими пальцями на ногах, чим безмежно дратувала Павлушу Штоса. У нього в голові не вкладалося, як жінка – ну гаразд, особа жіночої статі – може довести себе до такого стану, виглядати, як той мішок, на якому сидить, і при цьому ще й добре себе почувати. Вона цілком задоволена собою, це помітно. Нечесана, невмита, жує нижню губу, намагаючись кудись додзвонитися, тисне клавіші на допотопній мобілці вагою добрий кілограм – хто б міг подумати, що такі динозаври від «Мотороли» ще працюють! – і вся аж сяє від якоїсь незрозумілої втіхи. А чому тут тішитися? Звісно, поспішати їй не треба, дома, певно, ніхто не чекає, якщо є в неї чоловік, нині має свято… А вона, ця мацапура, неначе скрізь. Куди не глянь – скрізь. Мов би ціла купа клонів-нечупар розсілася по лантухах, оточивши бідаку Штоса щільним колом.
І