Матадор. Нотатки авантюриста. Ігор Зарудко
як кіт наплакав, і в ній точно нема риби, максимум – великі мікроби, мінімум – малі мікроби. Якщо вони взагалі такі бувають, – додав він, почухавши потилицю.
– Тоді від смороду.
– Ти тепер смердиш не менше за мене, – знову логічно підсумував він.
– Ну, тоді пішли в якийсь дорогий паб, візьмемо собі чогось, а вони всі хай нас нюхають.
– Гарна ідея, – погодився Дімон і вперше в нашому діалозі промахнувся.
– Ні, це хрінова ідея. Давай просто ковтнемо трохи, обіймемося й заберемося звідси, інакше ми ніколи не відмиємося від цього жахливого смороду.
Тим часом одні «глядачі» з пристані забили на нас і піднялись сходами на набережну, а інші продовжували кричати: «Чуваки, не гоніть, вилазьте!»
– У тебе хоч є курити? – майже проскиглив Дімон.
Я глянув на пристань – моя сумка з усіма речами й відкритою пачкою цигарок стояла на місці.
– Ні. Усе там, – кивнув я в бік наплічника.
Він глянув на мій наплічник, потім на свій.
– Мої теж там.
Ми вирішили вилізти, узяти по цигарці, повернутися на місце річки й віднайти ніжність чоловічих дружніх обіймів. Так і зробили, однак назад нас не пустили, тож ми обійнялися «на поверхні». Захопившись повзанням у муляці, ми навіть не помітили, як вечір перетік у ніч. За якийсь час у місті мали вимкнути ліхтарі й зачинити останні кіоски. Треба було вирушати. Сходами на набережну ми здіймалися так, наче креслили зиґзаґ. Зійшовши, я побачив таку картину: якийсь пацан грав на баяні, а двоє моїх друзів танцювали.
– Що він грає? – спитав я.
– Французький шансон, – відповів приємний жіночий голос.
– Тут забагато світла, там було менше, – зауважив я.
– Утко, давай щось вип’ємо. Ми з тобою сьогодні ще нічого не пили, – сказав мені хтось.
– Хіба?.. Та все одно давай.
Насамкінець баяніст залишив мені свій домашній і попросив подзвонити. Більше я нічого не пам’ятаю. Баяністу я так і не подзвонив.
2
За кілька днів ми зустрілись зранку на харківському Південному вокзалі – усі, хто збирався їхати в Полтаву. Нас було двадцять вісім. На вулиці йшов мокрий, може, навіть останній у цьому році сніг. Погода налаштовувала на затишну домівку й смакування гарячим чаєм, закутавшись у дві теплі ковдри. Неподалік від нас, біля входу в підземку, стояла вродлива дівчина. Її погляд ковзав то вгору, то вниз, перебігав зі стіни на стелю, зі стелі на вікна, на людей, зокрема, й на нашу компанію. «Яка гарненька дівчинка, – подумав я, – яка гарненька». Мені чомусь захотілось узяти її з собою в Полтаву.
От тільки навряд чи вона погодилася б їхати з бородатим чуваком у зелених окулярах, від якого тхнуло перегаром. У неї було золотисте волосся й великі глибокі очі, схожі на два моря, сповнені чимось таким прекрасним, таким прекрасним, чого я ніколи раніше не бачив. Здавалось, вона була трохи розгублена. А ми стояли й голосно розмовляли. Так часто буває: збираються люди докупи й голосно розмовляють. А от для чого? Невідомо. Але головне – голосно.
Організатори цієї поїздки, серед яких був і я, відійшли вбік,