Матадор. Нотатки авантюриста. Ігор Зарудко
двері й вийшов у тамбур, ледь не захлинувшись «ароматами» туалету, після чого опинився у вагоні, де мене одразу ж огорнули інші «пахощі» – «третього класу» разом із настроями його пасажирів. Кілька чоловік із нашої компанії примостились тут, а решта – у наступному вагоні. Там були мої речі, тож я попрямував далі.
Потяг нарешті рушив. Стукіт його коліс навіював спокій. Провідниця була щирою й доброю. Вона весь час пропонувала нам печиво, переживала, щоб ми не сп’яніли від кількості відвертих поглядів. Я бігав із добрим словом з одного вагона в інший і зігрівав дотепами народ, що зголосився їхати з нами на виступ. Раз по раз підходив до Марії з відкритим серцем і відпускав вульгарні жарти. Я поводився природно – так, як поводжусь завжди. Раджу робити це всім. Природно поводитись природно. За якийсь час я вийшов у тамбур із Дімоном, моїм другом-мандрівником, отим, якого «рятував» у річці Лопань, точніше в тому, що від неї на тоді лишилося. Ми говорили, як то кажуть, про все й про ніщо. Раптом я сказав:
– А ти бачив дівчину, яка їде з нами, оту золотаву? Вродлива і, як на мене, у міру божевільна, до того ж, божевільна в доброму розумінні слова.
– Сам ти божевільний.
– Вона мені дуже сподобалась, чуваче!
– Я радий за тебе, справді радий, – сказав він.
– Та я й сам радий за себе.
Діалог у нас вийшов якийсь дебільний, і мої очікування на його дружні поради розсіялись, як попіл від наших цигарок на підлозі запльованого тамбура. Перебиваючи сміх псевдофілософськими вигуками, ми нарешті приїхали до Полтави. Полтавська погода нагадувала харківську – сніг швидше можна було назвати дощем, а може, навпаки. Ми були в міру розчулені, у міру тверезі, у міру веселі, у міру загублені й забуті.
Полтавці, що нас зустрічали, теж були веселі, а крім того, вони ще й дуже змерзли. Ми сіли в тролейбус і поїхали в гуртожиток Полтавського педагогічного університету, де на нас чекав обід. Мені чомусь здалося, що той обід мав складатися тільки з одного питва. У тролейбусі було повно харків’ян. Хтось кричав «Металіст», хтось голосно розмовляв, хтось спав, хтось цілувався, хтось задивлявся на вродливих жінок. Я був серед останніх.
Вийшовши на одній із зупинок, ми рушили до гуртожитку. Сірий асфальт був помережаний калюжами, в одну з яких я шурхонув, задивившись на Марію, і тут-таки вигукнув:
– От лайно!
– Що сталось? – спитали в мене, не озираючись.
– Та все в нормі, просто калюжі великі, глибокі й не там, де треба.
І ось тут я нарешті зрозумів, чому всі купують дві-три пари шкарпеток. Усі, крім мене.
За якийсь час ми дістались гуртожитку, але не всі двадцять вісім, хто приїхав з Харкова, а всього лише двадцятеро. Там нас і справді чекав обід. Як не дивно, він був не таким, як я його собі уявляв. Купа тарілок із усілякими бутербродами, сир, ковбаса, газована вода, сік, фрукти й жодного тобі алкоголю – ні коньяку, ні вина.
– Хто ж зустрічає поетів без вина?! – сказав я.
– Е-е-е-е, у нас тут не можна, комендант і всі ці чуваки з керівництва, –