Пісні про любов і вічність (збірник). Любко Дереш
на проспекті Шевченка, він отримав ногою в голову, а його новий телефон, джерело головного болю і – потенційно – ракової пухлини в мозку – залишив його. Пора йти до тату-салону, перебити напис на «Sic transit gloria mundi».[16]
Пан Ярославський усміхнувся. Це воно. Дайте мені ще раз хтось у пику, будь ласка, щоб я остаточно переконався – це воно і ніщо інше. Життя заговорило зі мною.
Я більше не один на цьому світі.
Більше ніяких субот.
Ідучи повністю зануреним у свої думки, на проспекті біля пам’ятника Шевченкові пан Ярославський в останню хвилину розчув дзеленькотіння трамваю і насилу відскочив із колії. Серце закалаталося перелякано й радісно. Це воно! Це теж воно! Ти є, я знаю, ти є там, сидиш, ховаєшся за трамваями й автомобілями, керуєш тут усім, я знаю, ти там!
Пан Ярославський розсміявся. Потім розсміявся ще голосніше. Він стояв біля світлофора і пропустив три зелені світла, поки не відсміявся.
Обрегочешся.
Що може бути простішим за віру?
Просто обрегочешся.
Пан Ярославський прийшов у свою квартиру, коли вже було зовсім темно. Він із тремтінням очікував, що хтось стукне його по голові у темному під’їзді, а коли цього не сталося, відчув, що щасливий. Відчув, що про нього дбають.
У квартирі було порожньо.
Пан Ярославський втомлено повалився на бамбетль на кухні та притлумив світло. Він хотів спати. Він знав, що він зараз зробить. Він прийме гарячу ванну. Вип’є гарячого какао на ніч. Він подякує відповідаючій стороні за цю безмежно просту можливість. Вранці підніметься рано. Раніше, ніж на роботу. Не можна пропускати стільки часу надаремно. Він прокинеться вдосвіта і буде дивитися, як сходить сонце. А далі піде робити своє життя, але тепер усе буде по-інакшому.
Коли пан Ярославський засинав, він побачив немовля, яке погойдується на листові кушніру серед безмежних вод теплого сяйливого океану. Немовля усміхалось йому.
«Це і є Ти?» – було його оcтанньою думкою.
Відповіддю був спокій.
2011
Тату, ваш син – вегетаріанець
У домі Брохолів, попри пізню годину, горіло світло.
Не спав батько дому, старий Брохоль. Йому було над чим журитися. Сьогодні його син сказав, що він – вегетаріанець.
Сталося це так.
Брохоль, нічого не підозрюючи, зайшов на кухню повечеряти. Він щойно повернувся з роботи, втомлений, тільки помив руки з вулиці. На кухні – картина Рєпіна. Його благовірна сиділа, вся червона, втирала запаскою сльози з очей. Над нею стояла невістка і заспокоювала:
– Наталіє Бронеславівно, Наталіє Бронеславівно, ви тільки не переживайте. До серця близько не беріть. Нічого ж страшного не сталося…
Син Брохоля сидів на табуретці посеред кухні, звісивши голову. На столі стояла тарілка з трьома котлетами.
– Та як не сталося! – схлипувала Наталія Бронеславівна, дружина Брохоля. – Ну, як не сталося, Галю? Як не сталося, якщо сталося? Ой, Божечку-Божечку…
– Що сталося? – спитав Брохоль з порога.
Наталія Бронеславівна заридала дужче.
– Тату, –
Так минає мирська слава (