Пісні про любов і вічність (збірник). Любко Дереш
дорогенька, як же я тепер буду без тебе? – Ібрагім цілував капот і гладив руками поверхню, захищену магазинною покрівлею.
Решта чоловіків стояли біля своїх машин мовчки, курили міцну «клеопатру» і думали.
– Саїде! – позвав його Джума ще раз.
Саїд обернувся.
– Що?
– Як ти назвеш свого верблюда, Саїде?
Саїд задумався.
– Я назву його «Найспритніший».
– «Найспритніший»?
– Так.
Джума затягнувся «клеопатрою».
– О’кей, Саїде. Бажаю тобі вдалої покупки. До зустрічі!
– До зустрічі, Джумо! – сказав Саїд і потихеньку попростував додому.
Хаміда сердилась і не розмовляла. Вона лягла у ліжко і вдавала, що спить.
Саїд роздягся, прийняв прохолодний душ і з дивним відчуттям легкості на серці вийшов на двір. На небі стояли осінні зорі. На селі стояла тиша.
Саїд пішов у спальню і ліг коло дружини.
– Ти спиш? – спитав він у Хаміди.
Хаміда не відповідала.
За стіною спав його молодший, Уссаль. Який все ж таки дивний цей світ. І який милостивий Аллах.
«Усе налагоджується», – подумав Саїд і з цією думкою заснув.
2011
Оптиміст у пеклі
– Вибачте. Вас тут не сиділо, – сказав він, немов процитував (і навіть трішки підріс від власної ерудованості у власних очах) незнайомому чоловікові, що сів на його місце, варто було йому лиш на три хвилини відійти по гот-дог.
– Мене? Не сиділо? Тебе ще в планах не було, як мене вже тут сиділо. Ходять тут усякі. Тьфу, теж мені знайшовся. «Вас тут не сиділо…»
Пан Ярославський, відкинувши Ахматову, швидко порачкував.
– Гаразд, гаразд, – сказав він і сів на сусідню лавицю, поруч із агресором.
У Львові була золота осінь. Тіні вже витягнулися, золоте світло косо падало на лавиці проспекту Шевченка. Був четвер, напевне, найкращий день тижня – ще не п’ятниця, немає поспіху вриватись у вихідні, але вже й не середа – не це відчуття недосказаності на роботі й неясності в житті.
Четвер – такий день, коли насущні питання життя непокоять менш за все.
А от про суботу пан Ярославський думати боявся. Субота – день, коли настає пора платити за рахунками. Пан Ярославський з тривогою пригадав стан, з яким він прокидався по суботах, коли не треба було спішити на роботу. У суботу він підводився з ліжка пізніше, ніж звичайно. Так, на щодень, він прокидався десь перед сьомою («размєжить вєжди» – до голови пана Ярославського часто лізла всіляка класика).
«Це нестерпно, – міркував пан Ярославський. – Пів на сьому – найлютіший час для прокидання. Це тортури».
Розплющити очі. Згадати себе – незрозумілого суб’єкта без віку та імені, у принципі, незмінного, у принципі, дуже схожого на того суб’єкта, який прокидався у п’ятнадцять, у дванадцять, у п’ять і, напевне, у три роки. Пан Ярославський не пам’ятав себе у трирічному віці, мав неясні відчуття, що тоді він був іншим, але розум підказував, що, далебі, був таким самим.
Отже, розплющити очі. Уже якась реалізація в житті. Бодай прокинувся.