Пісні про любов і вічність (збірник). Любко Дереш
гумор його особливо доречний до цих окулярів і втомленого обличчя: «Коли здохну, зашийте мене у мішок, щоби донька не бачила мертвим». Такі забобони. Виявляється, то був не гумор. Коли потім його, від передозу прямим сонячним світлом, ні живого, ні мертвого, ми вели в прохолодну кімнату в підозрі на ще один напад серця, я спитав: «Артурчику, що ж нам робити, якщо ти нам тут уклякнеш?» Він повторив заповіт вдруге: «Зашийте мене у мішок, щоби не бачила донька мертвим. Вона була мені другом».
Я познайомився з ним у Маналі, на півночі Індії. Там він теж подихав. З його слів, уже кілька років по тому, я дізнався, що справи тоді стояли так.
«Коротше, коли я відчув, що здихати, я вирішив кинути кості в Непал. Хотілося побачити Катманду і померти. Пуркуа б і не па? У мене були серйозні проблеми зі здоров’ям, і мене рятували тільки серйозні дози трави. У Катманду я збирався піти в монастир, але загубив телефон, тож зрозумів, що мій поїзд поїхав далі. Я вирішив переміститися до Індії. Пересидів сезон монсун на Гоа, ти знаєш, там мало у кого горщик на голові настільки міцний, аби витримати сезон дощів на Гоа, коли весь день тільки те й робиться, що валить дощ, і вся ця іпохондрична дауншифтерська шолопень вимивається, ніби з іржавого тазика, і преться кудись на північ, в Маналі, у Рішикеш, у Дгарамсалу. А ти сидиш, сам на сам зі своїми думками, і в тебе з собою тільки рудракша й ані дрібки гашишу. І тут з’являється така собі панночка, і з нею ламаною англійською я починаю вести світські розмови про нерухомість у Гоа, складаю їй гороскоп і про всяк випадок запитую: ти ніколи не зустрічалася з терористами? А вона мені каже: ти знаєш, я щойно кинула одного такого, це він підірвав бомбу в Бомбеї, може ти чув, Сі Ен Ен передавало. Звісно, я чув, кажу їй, і, коли вона показала мені його світлини на мобільному, я подумав: точно, це він, той іще псих. І коли вона зникла, я відчув, що за мною стежать. І за кілька днів мене взяв Інтерпол. І вони запитали мене: що ви знаєте про терориста номер один, Тра та та, як там його звали, вже не пам’ятаю, викладайте все і хутко. Ми знаємо, ви спілкувалися з панною С., розкажіть, що ви чули від неї. І на рівному місці мене вербують в аґенти, і я повертаюсь у свій гамак з видом на море, але вже з відчуттям певної місії та з державним окладом в кишені. Більше мене не турбували, і я знову відчув, що мене вже десь чекають. І коли зі здоров’ям стало зовсім зле, я став молитися: “Пошли мені, Боже, убивцю або гомеопата якогось, бо більше терпіти немає вже сил”. І я рушив на Північ, в Маналі».
Маркіз де Карабас, він же Артур Сатурнович Звіздулін, як обізвав його один пересмішник, підірвав здоров’я на недержавній роботі, на якій, хоч і щедро платили, не виділяли пільгових на молоко за шкідливість. Насамперед він був астрологом, про це, здається, ще не йшло мови, але його основною професійною навичкою було вміння переконувати. За великі, часом аж надто, гроші він брався за неможливі завдання. Для цього в його арсеналі було все – алкоголь, наркотики, жінки, а головне – клієнт, який під ранок повинен був сказати: «Так». Ніч на виконання завдання. У свої сорок три Артур виглядав