Курва. Христина Лукащук
Це виняткова графіка. Купиш? – раптово, сама від себе не очікуючи такого зухвальства.
– Звичайно! – миттєво, наче переймався тим, аби не передумала.
Отакої! Що це з ним? Іноді, аби Павло щось мені купив, доводилося довго і нудно теревенити. Переконувати, як та чи інша річ мені вкрай потрібна, ба навіть життєво необхідна. Часом вдаватися й до розмаїтих жіночих хитрощів… Можливо, хтось і має ілюзії щодо купівельної спроможності багатих чоловіків, тільки не я. Давно переконалася, що всі вони як один – скнари. Це не жарт і не нарікання, це факт. Тішило лише те, що моїх заробітків зазвичай вистачало на всі забаганки.
– Справді? – розчулююсь я.
– А чому б і ні? – задоволено.
Нечасто йому вдається мене заскочити. Краєм ока глянув на свій годинник. Усередині мене все заніміло. Раптово, несподівано, брутально, наче в найцікавіший момент порвалася кіноплівка. Я не любила, коли він дивився на свій годинник. По-перше, його подарувала Павлові дружина на якусь там річницю їхнього шлюбу, і відтоді годинник завжди при ньому. Чого не скажеш про дружину, хоч її не назвеш і колишньою: рівно два роки тому вони вирішили пожити нарізно, «у сепарації»… По-друге, той приховуваний погляд віщував, що в нього обмаль часу й сьогодні опинюся у своєму ліжку сама.
– Дякую… – тихо, бо в ту мить, коли зиркнув на годинника, я втратила будь-який інтерес до картини.
– Уявляєш, уже завтра ми будемо безтурботно валятися на пляжі і ніжитися на сонці… – старається перевести розмову в інше русло, встигнувши зауважити, що втрачає контроль над ситуацією.
– Уявляю… – приймаю правила його гри.
Я, саме я це роблю першою. Він – ніколи. Та й взагалі мені здається, що коли б не я, то наші стосунки давно вже залишилися б у минулому…
– А хочеш іще якусь роботу. Живопис?
Не вірю своїм вухам. Краще б хай дивився на свій годинник. Принаймні все, що відбувається згодом, можна спрогнозувати. Не розумію, що він затіяв, але ясно, що другого шансу в мене не буде.
– Ось ця червона робота навпроти дверей! – без передиху.
– З дівчинкою на ровері?[2]
– Так.
– Мені вона не дуже подобається.
Невже капітулює?…
– Зате вона подобається мені, – я не відступаю.
– Добре.
Отак просто?
Раптом мій погляд наштовхується на молоду жінку, яка щойно ввійшла до зали. Я її не знаю. Уперше бачу, але не можу відвести від неї очей. Вона гарна. Страшенно. Аннині роботи з витонченими дівчатками, тихий спів маловідомої француженки з динаміків, вишуканий стиль інтер’єру кав’ярні роблять її в моїх очах героїнею фільму з Каннського фестивалю.
– Гарна? – запитую, не дивлячись на Павла.
– Так… – Навіть не затнувся, не зніяковів для годиться.
Його погляд зачепився за незнайомку так само несподівано, як і мій. Тепер ми однаково зухвало і відверто розглядаємо молоду жінку, не відводячи очей. Вона, напевне, це відчула й озирнулася. Всміхнулася.
Ровер (