Курва. Христина Лукащук
хвилюйтесь. Усі ваші речі є. Я позбирала. Ви трохи отямтесь, і я вам усе поверну, – промовила чужа, незнайома мені пані.
Була трохи старшою від мене. Доглянута, все в гармонії: зачіска, манікюр, торба, вираз обличчя. Курва? О Господи, до чого тут це? Такій, як вона, можна довіритися, поруч із такими, як вона, спокійно і затишно. Ще мить – і я попросила б її вийти за мене заміж. Певно, вона б і тоді не розсміялася, а терпляче чекала, доки мої надміру струшені мізки вляжуться на своє місце…
Мене розбудив дзвінок мобільного телефону.
– Алло, ти що, спиш? – сміється, аж заходиться.
Він уміє прокидатися зранку цілковито свіжим і, на відміну від мене, бадьорим. Бо я, розплющивши очі і звівшись на ноги, ще якийсь час нипаю по своєму помешканні мов уві сні. Від ліжка – в лазничку,[4] з лазнички – на кухню, поставлю на плиту чайник, поллю квіти, приготую каву. І тільки з горням паруючого напою в руках, у такому логічному і духмяному кінці цього завченого роками маршруту пробуджуюся.
– Ні, не сплю, – розуміючи, що це безглуздя, брешу, бо ж не хочеться, щоб із тебе спозарання кпили. Тільки-но розплющила очі і намагаюся зрозуміти, де я. Вчорашні поклони королю Данилу Галицькому даються взнаки.
– Тоді скажи, на якому етапі свого маршруту ти перебуваєш: ставиш чайник чи поливаєш квітки? – регоче ще голосніше.
Ото є з чого сміятися! Можна й образитися. А чому б і ні? Він сміється з того, що мені дороге, з моїх звичок, уподобань. Себто з мене. Можна сказати, з найінтимнішого, бо тільки він про це знає, бо тільки він ось уже два роки час від часу ночує в моєму ліжку. Він цього не цінує, очевидно. Він, мабуть, не зауважує або не надає значення тому, що він у мене один. А може, прагне не зауважувати. Бо тоді виходить так, що я в нього також повинна бути одна?… А це вже дещо інше. Це як мінімум обмеження свободи.
– Тебе чекаю, – солодко, бо, поки реготав, згадала, що в мене канікули.
– Ов-ва! Тоді відчиняй двері.
– Ти що, тут? Під дверима? Вже?
– Може, усе-таки впустиш чи так і будемо розмовляти, мов засуджені?
– Пущу, пущу… – бурмочу собі під ніс.
Люблю несподіванки, але не такі.
На ходу взуваю капці, намагаюся втрапити в рукав халата. Наполовину вбрана, з одним капцем на босих ногах – той, другий, наче випарувався – відчиняю двері.
– Ого!
Павлова усмішка сходить з уст, очі округлюються, стають твердими і лупатими, як у тваринки, якій спочатку дали, а за мить відібрали їжу. Мимоволі простягає до мене руки, але майже відразу їх опускає.
Я не розумію, що є причиною такої різкої зміни його поведінки. Так, відомо, що ранок – це не найкращий час для жінок, особливо коли вони щойно з ліжка – невмивані, незачесані. Та Павло безліч разів мене бачив такою. Ще й безсоромно жартував, що, хоч як дивно, впізнає мене, бо свою дружину, яка на ніч знімала макіяж, зранку не одразу признавав.
– Що «ого»?
Про всяк випадок
Лазничка (