Бікфордів світ. Андрей Курков
їм слухати його.
Не зміг довше сидіти на ґанку Іван Тимофійович. Зібрав сили й повернувся в дім, замкнувши за собою двері. Сів на лаву. І тут було чутне звучання гудодзвона, але не так голосно, не так нестерпно. Затулив вуха долонями. І очі заплющив, але так і не почув свої думки, не відчув себе, немов і зсередини вже наповнився звучанням дзвона.
А вітер, утомлений від пастки, обм'якнув, сповільнився, і почав затихати дзвін.
Опритомніли брати, ожили, коли гудодзвін ледве звучав. Ожили вони, подивилися напружено вгору, на крону кедра-дзвіниці, й погляд їхній пройшов крізь крону, пішов далі в небо, де наткнувся на чорну хмару, маленьку, незвичайну, схожу на величезного небесного сома й кольором, і формою.
– Знамення! – вирвалось у Володимира.
Побігли брати до будинку батька свого. Підвівся він із лави, вийшов на поріг. Рука старшого сина відвела його погляд високо в небо, де побачив Іван Тимофійович щось пливуче чорне.
А в небі спокійно й мирно плив чорний дирижабль. Він летів над тайгою в кудизавгодному напрямі. У гондолі дирижабля нікого не було, хоча посередині неї і стояв табурет, на підлозі валялося дрібне сміття, а в кутку лежала велика картонна коробка, що вміщувала понад тисячу пачок сигарет «Друг».
– Ні, – помовчавши, відповів Іван Тимофійович. – Знамення не буває чорним… Воно – світло. Як у Писанні є «райдуга в хмарі…»
– А що ж це? – запитав Андрій.
Замислився знову Іван Тимофійович, а чорна хмара тим часом пішла з видимості, залишивши тих, хто побачив її, в неспокійному нерозумінні.
– Не знаю, – признався батько. – Може, справа рук природи або інших сил…
– Але інших, окрім сил Господа, не буває! – напружено видихнув Андрій і заглянув батькові у вічі.
Іван Тимофійович знизав плечима.
– Може, справа рук часу, іншого часу… – майже прошепотів він, провівши долонею по лобі. – Я ж збився з нього, з часу… Давно збився. І неділя в нас – тільки сьомий день числом…
А гудодзвін звучав протяжно й неголосно, і стало знову чутним на тлі його життя тайги. Вітер пробігав по травах, ледве торкаючись їх, кружляв на одному місці, завмирав.
– Завтра знову сьомий день… – мовив Володимир і питально глянув на батька.
Іван Тимофійович кивнув.
– Чекатимемо знамення.
І вранці, і вдень, і вночі виходили брати надвір і дивилися на всі боки, але марно.
Іван Тимофійович із дому не виходив. Хворів. Уперше лава здавалася занадто жорсткою для спини, але лягти в ліжко, в якому спали вони раніше з дружиною, не хотів. Боявся, що з ліжка йому вже не встати. Надвечір шостого дня почув чийсь гучний крик. Виглянувши у віконце, нікого не побачив. Вийшов надвір.
Дзвін гудів неголосно й монотонно, ніби втомився.
– Гей, є хто? – знову закричав хтось з боку воріт.
Іван Тимофійович квапливо попрямував на голос, на перший незнайомий голос, почутий у своєму житті. «Хто ж це