Бікфордів світ. Андрей Курков
крикнув Іван Тимофійович синам.
Обернулися вони й завмерли.
– Невже дочекалися… – шепотів Іван Тимофійович, і в очах у нього блиснули сльози. – Щастя яке…
– Що ж тепер? – запитав старший син, і в його голосі зазвучали розгубленість і надія.
– Збирайтеся, – сказав батько, не зводячи погляду з яскравого стовпа. – Беріть хліб, одяг.
Побігли сини збирати свої торби. А батько залишився стояти. Між ним і далеким горизонтом сяяло знамення Господа, що вказувало шлях.
Володимир і Микола підійшли до батька.
– Благословляю вас у дорогу, – заговорив батько. – Шлях далекий, але, пройшовши його, ви вийдете туди, де здійсняться ваші сподівання.
– А ви, батьку?! – запитав Володимир.
– Я не піду. Сил у мене вже мало, але вірю, що зможу віддати борг і за себе, і за вас…
Брати замовкли, переглянулись.
– Та й залишивши мене тут, ви частіше згадуватимете, звідки прийшли… Занадто старий я для дороги… Ідіть. Шлях дуже далекий, і йти доведеться вам по ночах.
Володимир і Микола нерухомо стояли перед батьком, не зводячи з нього очей.
– Ідіть же! – ледве не закричав Іван Тимофійович.
Володимир переступив з ноги на ногу. Микола опустив погляд.
– Палицею мені вас гнати, чи що?! – розсерджено запитав батько.
Володимир підійшов до батька, обійняв його і попрямував до воріт. Те ж саме зробив Микола.
Вони пішли, а він стояв і не зводив очей з яскравого стовпа, у бік якого щойно пішли його сини. Пішли, аби більше ніколи не повернутися.
Знамення продовжувало сяяти, світити, і подумав Іван Тимофійович, що буде воно сяяти щоночі, аж поки дійдуть його сини до заповітної мети, аж поки вийдуть вони до людей, із якими залишаться.
І втішила його ця здогадка. Так, принаймні, зможе він дізнатися, коли закінчиться шлях їхній.
Ранком четвертого дня Іван Тимофійович пішов на кладовище. Узяв із собою сапу та лопату. Насамперед підійшов до могили дружини й зупинився в заціпенінні: хрест, вирубаний із молодої модрини кілька місяців тому й тоді ж поставлений, коріння не дав і висох. Опустив він сапу й лопату поряд на землю й обвів кладовище поглядом, і ніяково йому стало. Навіть колись пророслі хрести, що перетворилися пізніше на химерної форми дерева, стояли тепер сухими. Швидким кроком підійшов Іван Тимофійович до могили діда свого і побачив, що вкрита вона корою, скинутою з себе мертвим кедром. Забив Івана Тимофійовича озноб. Озирнувся він іще раз і побачив, що на всьому кладовищі тільки одне живе дерево залишилося – стара дика груша, потворний ствол якої слався на безвісній могилі. Іван Тимофійович підійшов до неї і почув гудіння джмеля, що кружляв біля її квіток. Груша цвіла, і згадав Іван Тимофійович, як бив його батько за те, що з іншими хлоп'ятами зривав він плоди з цього дерева.
«Значить, знову плоди будуть… – подумав він, дивлячись на дику грушу, і зрозумів, що не хазяїн він більше в скиту. – Кому ж тепер вони дістануться? Хто їх