Канікули для Інформи. Олександр Есаулов
Подумали, що ви вдвох куди-небудь відійшли… От дурень! – Чипсет тупнув ногою. – Чому я не залишив з нею Дроника?
– Стривай, – заспокоїв його Сергійко, – може, відійшла до туалету або за морозивом…
– Та ми на неї вже хвилин двадцять чекаємо… – упалим голосом сказав Дроник.
Сергійко озирнувся навколо. Метрів за тридцять праворуч розташувалася невелика кав'ярня з вивіскою «Не ходи голодний», трохи далі, під ганчір'яним грибком, торгували морозивом. Ліворуч – Річпорт, звідки прийшли Чипсет з Дроником.
– Давай глянемо у кав'ярні, – запропонував Сергійко, – більше їй бути нема де, якщо ви на вокзалі не розійшлися.
– Та начебто не повинні були… Що я Хазяїнові скажу? – продовжував хвилюватися Чипсет.
– Дронику, почекай тут. Раптом вона повернеться, а нас немає… Ще перелякається… А ти, Чипсете, перестань психувати! Ще нічого не трапилося…
Удвох вони пішли до кав'ярні. Дворецький ледве не біг попереду Сергія. У залі, у найзатишнішому куточку, сиділа зайнята одне одним парочка: юнак та дівчина. Одразу з кухні виглянув офіціант.
– Прошу пана! – чемно звернувся до юнака Сергійко й доторкнувся йому до плеча.
Той невдоволено скинув Сергійкову руку:
– У чому справа? Я зайнятий!
– Перепрошую, – ще раз вибачився Сергійко, – ми шукаємо дівчину, білява така, у жовтій футболці і джинсах, ви часом її не бачили?
Хлопець похитав головою, відмахнувся і знову повернувся до своєї дівчини.
– Я її бачив, – раптом сказав офіціант.
Сергійко й Чипсет, немов на пружинах, повернулися до нього.
– Вона була тут? – в один голос запитали вони.
– Волосся таке золотаве…
– Так-так…
– Жовта футболка і джинси…
– Це вона! Гарна така, струнка…
– Так, вона заходила, – знову підтвердив офіціант, – напевно, з півгодини тому.
– Це вона, це пр… – осікся Чипсет, зрозумівши, що титул зниклої дівчини краще не називати, така «реклама» зараз була зовсім ні до чого, – Інформа!
Офіціант замовк.
– Ну? – запитав Чипсет.
– Що «ну»? – у свою чергу запитав офіціант.
– Що було далі? – Чипсет від нетерплячки став поплескувати кулаком по долоні.
– Де? – незворушно запитав офіціант, уп'явши очі в стелю.
– Та у кав'ярні! Тут, у кав'ярні, що було далі? Коли дівчина прийшла?!
– А-а-а… Дзвіночки задзвеніли… – незворушно відповів офіціант.
– Сергію, у вас тут всі такі тупі? Я його зараз задушу!
– Чипсете, відійдемо, треба поговорити.
– Я при виконанні! – офіціант гордо обсмикнув жилетку. – Тож попрошу…
– Чипсете, йому треба заплатити. Так він нічого не скаже, – прошепотів Сергійко.
– Заплатити? Як це? За що? – здивувався й обурився одночасно дворецький Великого Процесора.
– Чипсете, він може нічого й не сказати. В його обов'язки не входить стежити за клієнтами, – спробував пояснити Сергійко поведінку офіціанта.
– Але