Постріл в Опері. Лада Лузіна
їй купував тато – за ними Маша вивчала історію Міста!
Мир слухняно зняв зі стіни поколоту значками хустку.
– І цю картинку, – наказала Маша. – І глобус. І тапочки… Це все він.
Таточку,
– швидко нашкрябала вона записку натомість,
у мене все гаразд. Я тебе дуже люблю. Я дуже хвилююся за тебе.
Пробач мені, будь ласка.
Вона заклякла з папірцем у руках.
– Її не можна залишати. Мама знайде її першою й не віддасть батькові. Вона така… Вона непогана. Просто дуже вперта.
– Я всю квартиру освячу! – линув з кухні голос Ганни Миколаївни. – Все сіллю посиплю. Ти сюди й зайти не зможеш, нечисть проклята!
Із чого випливав безрадісний висновок: відьом у Машиному роду теж не знайшлося.
– Хочеш, я підстережу твого батька біля під'їзду й передам йому листа? – сказав Мирослав.
– Ти справді можеш увечері сюди під'їхати? Спеціально?
– Я зроблю все, що ти хочеш. Я ж кохаю тебе.
– Дякую, – зім'яла небезпечну тему вона.
Мир сховав записку до кишені.
– Що ще? – Вона озирнулася. – Ох, так… Одежа. Конспекти.
У пащеку валізи полетіли нехитрі пожитки: светри, футболки, колготи, зошити, книги, труси.
– Ти допоможеш мені спустити сумку через вікно?
– Звісно. Я завжди допомагатиму тобі. Я ж кохаю тебе. Можна я поїду з тобою?
– Куди?
– Туди, куди їдеш ти. Я не заважатиму тобі.
Маша вивергла тяжке зітхання.
Безперечно, Маша Ковальова зазделегідь знала: закоханий Мир Красавицький заважатиме їй. Для того й існує кохання, щоб заважати людям жити! Але відмовити закоханому в неї насильницьким чином вона була не в змозі.
До того ж одногрупник бував у круглій Вежі, чув розмови кицьок і був готовий до будь-яких містичних па.
До того ж жодних містичних па в планах Києвиці не було.
– Я повинна підготуватися до іспиту. Можемо готуватися разом. Навіть краще вдвох! Ми одне одному допоможемо, – оптимістично збрехала Ковальова.
– Я звільнений від усіх екзаменів. Але буду радий допомогти тобі чимось.
Він подивився на неї.
Погляд свідчив, наскільки йому наплювати на всі іспити у світі, на світ, на все, окрім Маші.
Й оптимізм Ковальової вичерпався.
«А чи варто йти на іспит? Ольга Марківна знову зігнеться при всіх…»
«Який іспит? Післязавтра Суд! Ми програємо. І мені не буде куди йти. Однак я зможу піти на іспит. Якщо ми програємо, Марківна вже не кланятиметься мені…»
«Шкода, що іспит завтра, а Суд – післязавтра. Краще б навпаки, тоді б я знала, що, програвши, можу піти хоча б на іспит».
Вагаючись, студентка розклала на столі конспекти й книги. Пробігла очима екзаменаційні питання. Розрізала папірці-шпаргалки.
Погляд Мира, переконано-закоханий, свердлив їй спину.
– Не дивися на мене, – благально мовила вона.
– Гаразд.
Мир дістав із гостинно розчиненої валізи купу знімків, сів на підлогу й почав роздивлятися