Постріл в Опері. Лада Лузіна
її доконав. Тому її проблема ніби підпала під нашу парафію…
– Я зрозуміла! – осяяло Машу. – Теорія твого дідуся Чуба! Теорія повторюваних слів. Це ж правда! Так з нами спілкувалося Місто, коли ми були зовсім сліпими. Воно постійно підкидало нам підказки. Воно нас спрямовувало. Усе навколо вказувало нам шлях – назва спектаклю на афіші, стаття в газеті…
Онука Чуб взялася чухати ніс.
Саме завдяки статті у випадковій газеті, яку принесло вітром і прибило до Дашиних ніг, Дашині ноги й направилися до «Центра чаклування», де Києвиця Килина, помираючи…
– О’кей. І чьо з того? – оборонилася спірниця. – Це означає лише те, що мій дідусь був розумним хлопцем.
– Ні, – заперечила вперта Маша. – Це означає тільки те, що хтось навмисне підводив Анну Голенко до подібного висновку.
– От і чудово, – дійшла нелогічного висновку співачка. – Ось ми й зрозуміли, в чому чаклунство. Хтось підводив цю тітку до самогубства, але ми вчасно втрутилися й врятували її.
– Але хто цей хтось?
– Яка різниця?! – розрізала повітря рукою Даша. – Зрозумій ти, Голенко – це повний голяк! Я задом відчуваю. – Задля переконливості Даша вип’яла інтуїтивне місце й поляскала по ньому долонею. – Якась третьорозрядна поетеса надумала, що її обікрала Анна Ахматова, й вирішила накласти на себе руки. Хрінотінь і графоманська маячня! – Співачка зітхнула.
Бо було зрозуміло: ніяка це не хрінотінь. А щось важливе й значуще, що вони через нічорта-незнанню просто не здатні зрозуміти.
Інакше навіщо б на небі спалахував червоний вогонь?
– Проте іноді твій зад таки помиляється, – сказала Маша.
– Ну, він, звісно, не Господь Бог, – капітулювала Чуб.
Висмикнувши з шафи українську сорочку-вишиванку, вона приміряла її на себе.
– Гаразд, нехай не голяк, нехай висяк. – Раритетна сорочка з колекції дідуся Чуба трохи примирила її з Машиною впертістю. – Нема різниці! – Онука Чуб пірнула в сорочку. – І якщо небо найближчим часом не маякне нам чьось більш круте й зрозуміле, її для нас і поготів не буде. – Даша зав’язала вузол під грудьми, начепила чотири намиста, сережки, двадцять браслетів і продзеленчала: – Сьогодні 10-те! Післязавтра бій. І за таку історію нам його на рік не перенесуть. А позаяк на небо більше покладатися не можна, єдиний наш порятунок – терміново відшукати бодай один відьмацький корінь! Слухай, – здивувалася вона, роздивляючись екіпіровку (як і слід було очікувати, шкіряні шорти-труси в комплекті з щедрою національною вишивкою й черевиками а-ля Джонні Депп видали землепотрясний результат!). – Але якщо мій дід так класно знав відьмацькі примочки, невже він міг вирахувати їх просто так? Невже в нас у роду нікого не було? Це ж нонсенс! Народитися в Києві, де стоїть цілих чотири Лисих Гори, де кожна друга – відьма… Й опинитися третьою! Та бути цього не може. Я задом відчуваю. Я – точно відьма! А Катя тим паче! За часів інквізиції її б спалили без усіляких доведених родичів, тільки через те, що вродлива. Сказали б «відьма» – і на вогнище…
– Купальське