Постріл в Опері. Лада Лузіна
чому?
– Не знаю, – визнала Вероніка.
– Тому що відтоді, як звідси вивезли наш талісман, – нас позбавили сили! – замогильним голосом прорекла поетеса. – Ми немічні. Ніхто не чує нас, хоч як би ми волали!
То було перебільшенням.
Цієї миті її голос гримів на всю квартиру, як телевізор, включений на максимальну гучність. Маша з подивом скосила очі на Чуб, вражена міцністю її сну.
– А що це за талісман? – ввічливо поцікавилася Дашина мати.
– Ви все одно не повірите. – Поетеса знову намагалася відповзти в глиб себе.
– Повірте, – запевнила її Вероніка, – я вам повірю.
– Ви вірите в містику?
– Я – літературний критик, – не без гордості презентувала себе мати-маяківка. – Чи можна не вірити в містику доль, вивчивши творчість письменників і поетів? Їхні вірші – сповнені пророцтв! Їхні життя – сповнені містичних збігів. Узяти хоча б Влада Владовича Маяковського. Побувавши в Києві, він…
– А що ви думаєте про Анну Ахматову? – перервала її по е-теса.
– Я не її прихильниця, – сухувато перервала її перервана. – Але, звісно, ставлюся до неї з повагою.
– І даремно! – пискливо скрикнув голос. – Тому що вона – крадійка! Вона все вкрала! Всі свої вірші…
– У кого? – здивувалася критикеса. І в її запитанні набатом пролунав непідробний, професійний інтерес.
– Ну ж бо я краще розповім усе від самого початку, – запропонувала поетеса, відчувши, що відшукала, нарешті, свого ідеального слухача. – Місяць тому мені до рук потрапила книга «Українська відьма».
– Професора Чуба?!
– Звідки ви знаєте?!! – здригнувся голос оповідачки.
– Її написав мій свекор. Батько мого екс-чоловіка. Ви зараз у його квартирі. Помираючи, він заповів її не чоловікові, а онучці й мені. До речі, саме його онука, моя дочка Даша врятувала вас сьогодні.
– Боже мій! – зарепетувала та, що повісилася. – Ще один збіг! Тепер я знаю, ви повірите мені. Можливо, навіть допоможете. Це не може бути просто збігом. Це знак!
Маша підвелася: та, що кричала, цілком мала рацію – у природі не існувало випадковостей.
І Києвиця Ковальова навшпиньки пішла в коридор, боячись пропустити навіть півслова.
– У книзі батька вашого чоловіка я прочитала спосіб дізнатися долю. – Від нетерпіння голос тієї, що повісилася, ковтав букви й склади. – Спосіб простий. Якщо протягом дня ви тричі поспіль почуєте або прочитаєте одне й те слово, – замисліться, що вам з неба хочуть сказати. Звісно, йдеться не про «дякую», «бувай». Але якщо тричі на день троє різних людей згадують, наприклад, Севастополь, – можливо, вам варто туди поїхати.
– Гадаєте, варто? – спитала Вероніка так, наче розмірковувала: чи не час їй збирати валізи й рвонути до міста російських моряків.
– Упевнена, – залізобетонно сказала поетеса. – Досить було прочитати книгу вашого свекра, як наступного дня мені тричі поспіль трапилося слово «лото». Я відразу купила білет. І що ви думаєте? Я виграла!
– Виграли?!
– Так!
– Що?
– Уявіть