Постріл в Опері. Лада Лузіна
надії не справдилися.
– Гаразд, нехай Маша поживе в нас. – Вероніка підсунула доньці чашку з чаєм. – Я заварювала, як ти любиш, з м’ятою. Їжте. А я поки піду подивлюся, як там ваша бідолашна… До речі, як вона намагалася покінчити з собою?
Жінка із задоволенням запалила.
– Вона вішалася! – гаркнула Даша. По її круглих щоках повзли довгі сльози.
– Вішалася? – захопилася Вероніка. – Як Марина Цвєтаєва!
– Так. І вона теж поетеса!
– Тоді зрозуміло, чому вона вирішила повіситися. Бути поетом – це практично нестерпно.
Даша демонстративно затулила долонями вуха, розкрила рота й вивергла незносний довгий крик.
Мати з любов’ю погладила дочку по стокосій маківці, усміхнулася Маші й вийшла з кухні.
У кишені Чуб закричав конкурент. Продовжуючи кричати, та вийняла мобільний, скривилася, дивлячись на відображення номера, й, скривджено заглухнувши, натиснула кнопку.
– Так, Катю! – гаркнула вона. – Так, засвітилося. Якась тітка намагалася повіситися, й ми її врятували…
– Тітка намагалася повіситися? – розрізнила Маша далекий Катин голос. – І що це нам дає?
– Може, щось і дає. Ми не знаємо. Вона поки що спить.
– Так будіть її і хутко з’ясовуйте! У нас за два дні Суд. Воно нам треба…
Даша скинула виклик і презирливо засунула трубу назад до кишені.
– Ось бачиш, бачиш! – слізливо проскиглила вона. – У нас за два дні Суд. Моє життя висить на волосині. А моя мати відмовляється мені допомогти!
– Послухай, Дашо…
Машу бентежила непродуктивна поведінка подруги, й вона щосили намагалася намацати вузол, розв’язавши який Землепотрясна змогла б поглянути на свою матір адекватно.
– Твоя мати, – обережно спитала Ковальова, – вона завжди була такою?
– Завжди! – з готовністю засвідчила Даша. – Вона ніколи мені нічого не забороняла. Ніколи не сварила. Навіть коли я п’яна приходила. Навіть коли я хлопців приводила. Навіть коли я не приходила взагалі! З таким вихованням я могла вирости ким завгодно: алкоголічкою, наркоманкою, шльондрою…
– Але ж ти виросла собою, – сказала Маша. – І ти дуже… дуже незвичайна. Я тільки зараз зрозуміла, чим ти відрізняєшся від усіх нас – і від мене, і від Каті. Ти – вільна. Я не про те, що тобі все дозволяли. Ти вільна всередині самої себе.
– Знаєш, – Даша підвела на подругу злі очі, – а я тільки зараз зрозуміла. Ти страшенно схожа на мою матір!
– Цікаво, – сказала Маша, подумавши. – Я тільки зараз зрозуміла. Ти дуже схожа на мою.
У вікні вже сріблився світанок, коли два голоси розміреними поштовхами витягнули Машу зі сну.
Даша спала на сусідньому ліжку, розтуливши рота.
Маша сіла. Прислухалася.
– Поезія зараз нікому не потрібна, – поскаржився жіночий голос.
Надмірно голосний, хриплий, викривний – що існує поза днем і ніччю, простором і часом, життям і смертю.
Саме такий голос мав бути в людини, яка повернулася у світ із небуття