Бог-Імператор Дюни. Фрэнк Герберт
тіні біля підніжжя Цитаделі. Лето знав, що інколи туди забігали дрібні тваринки. На обрії, за лінією льоту яструба, видно було тьмяну смугу хмар.
Яким дивним для старих фрименів усередині нього було все це: хмари на Арракісі, дощ і відкрита вода.
Лето нагадав внутрішнім голосам: «Усюди, крім цієї останньої пустелі, мого Сар’єру, від першого дня мого правління немилосердно ведеться перетворення Дюни на зелений Арракіс».
Лето подумав, що вплив географії на історію переважно зостається нерозпізнаним. Люди частіше вбачають вплив історії на географію.
«Хто власник цього річища? Цієї зеленої долини? Цієї планети?
Ніхто з нас».
Нейла знову рушила вгору, не відриваючи погляду від сходів, які мусила подолати. Думки Лето зосередилися на ній.
«З багатьох причин вона найкорисніша помічниця, яку я будь-коли мав. Я її Бог. Вона беззастережно мені поклоняється. Навіть коли я жартома нападаю на її віру, вона сприймає це лише як випробування. Вона знає, що вища понад усякі випробування».
Не ставила питань, коли він послав її до бунтівників, наказавши у всьому слухатися Сіону. Якщо Нейла сумнівалася, і навіть якщо висловлювала свої сумніви, достатньо її власних думок, аби повернути віру… чи то раніше було достатньо. Останні послання виразно свідчили, що Нейла вимагала від Святої Присутності відбудови внутрішньої сили.
Лето згадав першу розмову з Нейлою, коли жінка аж дрижала від запалу справити йому приємність.
– Навіть якщо Сіона пошле тебе вбити мене, ти мусиш підкоритися. Ти в жодному разі не можеш показати їй, що служиш мені.
– Ніхто не може вбити вас, Владико.
– Але ти мусиш підкорятися Сіоні.
– Звичайно, Владико. Це ваш наказ.
– Ти мусиш підкорятися їй у всьому.
– Я зроблю це, Владико.
«Чергове випробування. Нейла не ставить під сумнів моїх випробувань. Сприймає їх як блошині укуси. Її Владика наказує? Нейла підкоряється. Я не можу дозволити, аби щось порушило цей зв’язок».
Лето подумав, що з неї вийшла б чудова Шедаут[3] давнини. Це було однією з причин, через які він подарував Нейлі крис-ножа, справжнього збереженого з січі Табр. Він належав одній із дружин Стілґара. Нейла носила його у схованих під одягом піхвах, більше як талісман, ніж як зброю. Він вручив їй крис-ніж за первісним ритуалом, з церемонією, що вразила його самого вибухом емоцій, які він вважав назавжди похованими.
– Це зуб Шай-Хулуда.
Він простяг їй клинок своїми срібношкірими руками.
– Візьмеш його – і станеш часткою минулого й майбутнього. Заплямуєш його – і минуле не дасть тобі майбутнього.
Нейла прийняла клинок, а тоді піхви.
– Виточи кров із пальця, – наказав Лето.
Нейла підкорилася.
– Вклади клинок. Ніколи не ховай його, не забарвивши кров’ю.
Нейла знову підкорилася.
Доки Лето вдивлявся
Та, що черпає з криниці; фрименське почесне звертання (зі «Всесвіту Дюни»).