Бот. Ґуаякільський парадокс. Макс Кідрук
стосунок до проекту «NGF»?..
Лаура запустила пальці в коротко обстрижене волосся й уперлася ліктями в стіл. Вона розгрібала завали в пам’яті, докопувалася до спогадів, яких стільки років уникала, подумки перебирала епізод за епізодом, але не могла збагнути, що пішло не так. Трохи більше ніж п’ять років тому її запросили на роботу консультантом до секретної лабораторії на півночі Чилі, де проводили експерименти над людськими немовлятами. На перший погляд Лаура здавалася абсолютно непотрібним, зайвим учасником проекту, однак саме вона першою виявила, що зі шматочків несвідомого в головах піддослідних малюків сформувалась і вирвалася назовні особлива форма свідомості, що вільно впливала на малюків, а отже, могла контактувати із зовнішнім світом. Лаура визначила цю надсвідому мислячу сутність як психоістоту. Психіатр швидко встановила, що спочатку психоістота за рівнем розвитку не відрізнялася від немовляти, іншими словами, не осмислювала себе та реальності своїх дій. Саме тому більшість учасників проекту (які вижили до того часу) називала цю ірраціональну форму свідомості безособовим воно. Воно любило дивитися на фрактальні малюнки. Та поза тим воно швидко навчалося, примусило частину піддослідних хлопчиків утекти, а згодом почало шантажувати й убивати.
«Але ж ми знищили психоістоту», – зауважила жінка.
І тут-таки чийсь безликий, але огидний голос у її голові заперечив: ви знищили не психоістоту, а ботів-малюків, чиїми головами та тілами воно користувалося для контактів із реальним світом.
«Гаразд, хай так, але ж ми знищили їх!»
Справді? Знищили? Ми? Хто це – ми?
Лаура скрипнула зубами. Малюки, яких утримували у другому інженерному корпусі лабораторного комплексу «NGF Lab», загинули. У цьому – жодних сумнівів. Лаура Дюпре – єдина, хто спромігся вціліти після нальоту американських бомбардувальників-невидимок. Утім, вона не була присутньою під час розстрілу останніх ботів, які розгулювали Атакамою. Жінка зморщила лоба, згадуючи. Перед бомбардуванням український програміст і той ґевал із Південно-Африканської Республіки вирушили в пустелю. Вони везли втікачам «троянського коня» – малюка зі вшитою в мізки підпрограмою для стимуляції центру задоволення в лімбічній системі (один раз запустивши програму, бот уже не міг припинити стимуляцію та продовжував очманіло вдовольняти самого себе до повного виснаження). Вони вірили, що «троянський кінь» передасть підпрограму іншим малюкам. Написаний українцем код не просто вгамовував ботів. Програма розривала зв’язок з психоістотою, виривала їхні голови з лап тієї жахливої форми надсвідомості, що з них же – з їхніх висушених електрошоком мізків – вилізла.
Ідея спрацювала. Тимуру та Хедхантеру вдалося нейтралізувати психоістоту, а потім по одному розстріляти ботів. Принаймні так вони їй сказали.
Справді?
«Навіщо їм брехати? Навіть якщо хтось із піддослідних малюків вижив, це не пояснює, яким чином психоістота пролізла в голови еквадорців, – міркувала психіатр. – Але чому саме зараз? Чому 2015-го, а не п’ять