Бот. Ґуаякільський парадокс. Макс Кідрук
потрібен Тимур Коршак, Тимур Коршак, Тимур Коршак!
Ліворуч промайнуло праве крило Північного термінала.
– Ні! Ні! Ні-і-і!!!
«Тільки не в термінал!»
– Тимур Коршак, Тимур Коршак, Тимур…
«Висоту! Висоту! Набирай висоту, йолопе!» – Квінтана нарешті схопився за штурвал і потягнув його на себе, одночасно повертаючи ручки вправо.
Проте вже було пізно. На відстані двохста метрів від височенних панорамних вікон зали D Міжнародного аеропорту Маямі «Boeing 767» авіакомпанії «LAN Ecuador» черкнув крилом асфальт. Лівий вінґлет перетворився на іскристий феєрверк.
– О Боже…
– Тимур Коршак, Тиму…
Наступної миті двадцятиметрове крило розрубало навпіл фюзеляж «Boeing 737-800» компанії «American Airlines», що стояв біля одного з рукавів зали D і в салоні якого якраз розсідалися пасажири. Заповнений паливом 737-й миттю вкутало вогнем.
– О БОЖЕ, НІ-І-І-І-І!!!
Ще через півсекунди стотонний «Boeing 767» на швидкості 290 км/год урізався в будівлю термінала.
Останнім перед очима Аріеля Домінго Квінтани постав темношкірий кучерявий хлопчина років п’ятнадцяти, який стовбичив біля вікна термінала з фотоапаратом. Підліток не тікав і до останнього моменту не відривав камеру від ока. Напевно, сподівався, що літак пройде повз і впаде трохи далі, а може, почувався надміру захищеним за товстими вікнами термінала. Юнак не був професійним air spotter’ом; він просто вирішив познімати авіалайнери в очікуванні посадки на рейс до Х’юстона, де мав зустрітися з батьком. Його камеру знайшли вранці наступного дня серед решток трьох літаків і обгорілих уламків того, що було залою D Північного термінала. Карта пам’яті дивом уціліла, і протягом наступних двох днів чіткий і якісний знімок велетенського авіалайнера з обламаним лівим крилом, який продавлює носом височенну шибу суперсучасного аеропортового термінала, облетів увесь світ.
До кінця тижня Америку лихоманило, як 2001-го.
Усі дороги до пекла
ХVI
Вівторок, 13 січня, 19:30 (UTC +1).
Міжнародний аеропорт Франкфурт-на-Майні.
Франкфурт, Німеччина
У терміналі 2Е найбільшого німецького аеропорту пахло парфумами та кавою. Лаура з наплічником за спиною неквапом походжала між яскраво підсвіченими вітринами duty free магазинів в очікуванні посадки на рейс SW286 до Віндхука. Багажу вона не здавала. Усі речі – пару легких кросівок для Намібії, змінну білизну, гігієнічні причандали та роман «Золотий Лис» Уілбура Сміта – вмістила в наплічнику. Попри те, що після Намібії їй, мабуть, доведеться летіти до України, психіатр не прихопила теплого одягу, вирішивши обмежитися тим, що на ній. Біля крамниці з пресою та книгами жінка спинилась і згадала, що за цілий день не зателефонувала Антоніо. Вона дістала смартфон, під’єдналася до мережі та набрала Арреолу через Skype.
З’єднання встановилося через хвилину.
– Привіт, Тоні! – привіталась Лаура. – Як у тебе?
Навіть на крихітному екрані смартфона впадало в око, як змарнів за минулу