Знайди мене. Зоряна Лешко
що вони зібралися святкувати Новий рік на дачі Олегових батьків малою компанією. Такої ганьби в гуртожитку Іван не пережив би… І той поцілунок, який так і не закінчився. Невже вони пішли в кімнату на очах у всіх? Як тупо!
– І?..
Інна, здається, чекала на якусь іншу реакцію, а Іван несподівано роздратувався.
– Що «і»? Мені здається, і так усе ясно. Ми разом. Чи ти проти?
– Я ж не дурна, – Інна смикнула бровами й уже зовсім буденно продовжила: – Розсіл з помідорів на столі, а я додому. Похмелятися не буду й тобі не раджу. Краще перемучся – здоровішим будеш.
Дівчина вийшла, а Іван лише зціпив зуби від безсилої злості.
Інну можна було вважати еталонною дівчиною: дивовижно розумна, стримана, горда, неймовірно гарна якоюсь незвичною циганською вродою, неприступна – найкраща студентка курсу, краща навіть за нього. Відчувши в ньому конкурента, Інна стала підкреслено холодною і кожним своїм високим балом раділа Іванові в очі, наче показувала, що він їй не рівня і взагалі – тут опинився випадково. І всі зневажливі погляди Інни призначалися лише йому – самовпевненому й нахабному лікарському синочкові-заучці.
Іван казився, зубрив, не спав ночами – і все одно був другим. Інна лише усміхалась і дуже повільно, театрально відводила погляд. Одного дня Іван вирішив, що підкорить Інну, зламає її, зробить Снігову Королеву своєю.
Три місяці. Три місяці змагань за першість, постійних причіпок одне до одного за найменший косяк, відвертих загравань і провокативних фраз – Інна не була готова до такого і вже не витримувала темпу. Іван готувався до перемоги. Падіння королеви в його обійми… і такий тупий фінал. Хіба можна це вважати перемогою, якщо вони обоє були п’яні як ніч?
Івана аж розпирало від злості та розчарування. Він не любив програвати – а це був програш. Уперше за останні два з половиною роки він не втримав планки. Раз напився – і все спартачив…
Усі два останні класи в школі Іван шкодував про своє рішення щодня. І щодня змушував себе розплачуватися за це. Два місяці минуло, наче в тумані. Іван, як і обіцяв, учився до отупіння, забивав у голову ненависну хімію, зубрив англійську й розумів, що казиться. Від постійного сидіння за підручниками нило все тіло, він злився через найменші дрібниці, став замкнутим та агресивним.
Одного дня юнак не витримав, ухопив плеєр і пішов побігати. Треба було випустити пару, провітрити голову й заспокоїтись. Він уже не міг витримувати маминого налякано-настороженого погляду і надмірної татової уваги. Здавалося, кожен з них чекає, хто не витримає першим, і це злило ще більше, бо Іван розумів: вони бояться, що він таки не витримає, передумає. Батьки справді бояться, що так і станеться. Вони не можуть бачити його таким, але першого кроку не зроблять. А він проситись, пояснювати й виправдовуватись не буде. На зло.
Перше коло далось важко. Іван не тільки перестав грати у футбол, зосередившись на навчанні, він навіть відмовився від ранкових пробіжок – як кара за необдумане рішення, – і тепер тіло мстило. Дихання збивалось, серце калатало, як скажене, і під колінами звідкись узялося неприємне тремтіння. А тоді тіло згадало, як це – ловити кайф від швидкості,