Знайди мене. Зоряна Лешко
Коли Марічка кинулась до неї в обійми й крізь плач сказала, що не може співати, мама на мить завмерла. Потім відсторонилась і подивилась на її чоло:
– Знайшла, за що переживати. Зараз треба пильнувати твій поріз, щоб добре загоїлось.
Вона принесла вату, перекис, пластир, мовчки обробила рану і, силувано усміхнувшись, відправила її в кімнату.
Марічка лежала в ліжку й уже не могла навіть плакати. Світ раптом втратив кольори й тепло. У неї не залишилось нічого, мама її не любить, а тато далеко…
– Заєчко, все буде добре, от побачиш. У нас ще все буде добре. Ти мені віриш?
Марічка витерла очі й змусила себе подивитись на тата. Він каже правду чи знову бреше? Як усе може бути добре? Навіть колись. Як усе може бути добре, якщо в неї нема нічого: ні мрій, ні впевненості, ні розуміння того, що відбувається з батьками?
– Не плач. Я тобі обіцяю: в нас усе буде добре.
І те, яким тоном тато сказав це, змусило Марічку проковтнути схлип і глянути на нього уважніше. Чоловік дивився наче крізь неї, губи стиснуті в тонку риску, темні кола під очима, сіре втомлене обличчя й зосереджена зла маска на ньому.
Марічка знову схлипнула. Він подивився на неї, усміхнувся й ураз став тим самим татом, якого вона так любила.
– Знаєш, залиш талісманчик собі. Я завтра знов поїду на тиждень, і буде тобі нагадування про мене, а мамі… мамі ми купимо щось іншим разом.
Уночі Марічка прокинулася сходити в туалет. Вона ввімкнула в коридорі світло і стерпла з переляку: в кухні лежало щось велике, ворушилось і сопіло. Крик застряг у горлі, а тоді воно ворухнулось, повернулось – і Марічка побачила тата на розкладачці.
Дівчинці здалося, що її облили холодною водою: тато ніколи не спав на розкладачці. Ніколи! Навіть після найсильніших сварок батьки спали в одному ліжку. Завжди! А тепер він тут і завтра їде. Мама вигнала його? А якщо тато образився й не повернеться більше?
Унизу живота нестерпно різонуло, і Марічка ледве встигла в туалет. Вона не пам’ятала, щоб аж так панікувала чи боялась, навіть тоді в лікарні. То був страх болю, а зараз вона втрачала свій світ: спочатку обличчя, потім голос, тепер тата.
Марічка не пам’ятала, як заснула, а коли прокинулась, у кімнаті був білий день. Вона зірвалася з ліжка й побігла на кухню. Розкладачки не було, тата теж, мама спокійно мила посуд.
– Де тато?
Мама здивовано озирнулась, здається, розгубилась, а вже за мить смикнула підборіддям і відвернулась.
– Курить на балконі.
Тато курить? Він завжди казав, що витрачати гроші на дим – то найбільша дурість людства. І тепер сам курить!
Він підійшов нечутно, поклав руку Марічці на плече й сумно всміхнувся:
– Проведеш мене?
Вона лише кивнула.
– Добре, я почекаю, поки ти вдягнешся.
Марічка стояла й дивилась услід автобусу. «Я обов’язково приїду в суботу. Тримай хвіст пістолетом – і все буде добре». Марічка знала, що добре вже не буде ніколи.
Дні тяглися нестерпно довго, зливалися в один