Знайди мене. Зоряна Лешко
в тапчан так сильно, що пальці здавалися блакитними на фоні білого покривала.
– Добре… Це дуже добре. Треба шити. Ніно?..
Медсестра швидко відпиляла кінчик ампули й набрала рідини в шприц.
– Ти хоробра дівчинка? Я бачу, що так. Буде трошки боляче, але ми зробимо укол, а коли знов буде боліти, ти скажеш, і ми зробимо ще один. Може, приляжеш? Так усім буде зручніше…
Дівчинка похитала головою, і Володимир Богданович не став наполягати, а Іван не міг змусити себе відвести погляд. Його нудило, перед очима час від часу стрибали різнокольорові мушки, а живіт скрутило так, що, здавалось, зараз він вибухне. Але попри все хлопець уперто продовжував дивитись: як тато обробляє рану, як робить укол у набухлу плоть, як стягує кінці рани великою загнутою голкою, як заклеює все пластирем.
Дівчинка, зціпивши зуби, сиділа нерухомо, мов статуя, і була такою ж блідою, лише час від часу вдихала короткими судомними ривками…
– Ти насправді відважна, Марічко. Не кожен дорослий так може…
Іванів тато підвівся й повернувся до батька дівчинки:
– Обов’язково приведіть її завтра на перев’язку. Рана глибока, і треба переконатись, що не почнеться запальний процес. Я зараз випишу вам ліки й чекаю завтра о дванадцятій.
– Лікарю, скільки з нас?..
– Як вас звати?
– Андрій Стецюк.
– Андрію, купіть дитині вітаміни.
Коли чоловік із дівчинкою вийшли, Іванові здалося, що нарешті стало легше дихати. Спазми в животі помаленьку почали зникати, але зовсім несподівано його чоло вкрилося холодним потом, а руки почали тремтіти.
– Шкода дитину.
Голос медсестри наче розбудив Івана з марення, і він прислухався до розмови.
– Так, шкода. Хоча це й так диво: при такому глибокому порізі не зачепило повіку й око… Шкода, виросла б справжньою красунею.
– Вона й так виросте гарною, просто все життя проходить із густою довгою гривкою.
– А чому?
Медсестра й тато разом подивились на Івана.
– Тому що дівчинку привезли трошки запізно, усе набрякло і, хоч як я старався, усе одно залишиться товстий рубець і сліди від швів.
– А хіба не можна зашити так, щоб нічого не лишилось?
– Розумієш, сину, якби тут був лікар, який спеціалізується на такому, може, йому б і вдалось.
– А чому його не покликали?
І медсестра, і тато всміхнулись, але якось дивно.
– Проблема в тім, що в нас нема такого лікаря.
– Як то?
– У нашій країні на таке не вчать. У нас просто немає такої спеціальності, як… косметичний хірург.
– Але ж ти дуже хороший хірург!
Тато засміявся і, підійшовши до Івана, поклав йому руку на плече.
– Дякую, мені дуже приємно, що ти так думаєш, але тут я безсилий. Розумієш, я можу зашити – і зашити дуже добре, але прибирати наслідки зашивання не вмію, – якусь мить він мовчки дивився на сина, а тоді всміхнувся. – Ну, нам уже час. Ти ж не хочеш спізнитись?
Іван ішов за татом, наче в трансі, і