Знайди мене. Зоряна Лешко
Ілоні. Іван різко повернувся, але побачив саме Ілону – під ковдрою, із грубезним шарфом на шиї й прилиплим до чола волоссям.
– Ти. Приніс. Книжку. Мать таки заставить мене прочитати, як температура впаде. Давай сюда. Блін, ти знущаєшся?! Усі чотири в одній. Ванькіс, чого ти не як усі нормальні люди? Ангіну я переживу, а цю епопею ніяк.
Іван підійшов до ліжка і, поки Ілона крутила книжку в руках, уважно роздивлявся її. Здавалось, бачить дівчину вперше. Так, вони однокласники й зустрічалися майже щодня весь цей час, тому Іван звик і вже не помічав очевидного – потворного шраму над верхньою губою.
Хлопець несподівано чітко згадав перший клас і те, якою соромливою й боязкою вона була. Ілона завжди намагалася сховатись, без потреби не підводила голову й навідріз відмовлялася від участі в шкільних виступах. З часом, коли всі учні перезнайомились і вбулись1, Ілона стала трохи сміливішою, але будь-яку критику чи дражнилку сприймала аж занадто емоційно.
Іван ще в перший тиждень спитав тата, чому в його однокласниці таке на губі. Той пояснив, що Ілона народилася з раною, яку треба було зашити. Але рана була великою, тому залишився рубець. А на питання, хто зробив дитині рану, тато відповів, що часом так стається, і він пояснить краще, коли Іванко трохи підросте. Але хлопець, як і всі інші, настільки звик до Ілониного вигляду, що це вже не викликало питань…
– Ілоно, я позичу твого кавалера на кілька хвилин. Тобі ж усе одно не треба.
Іван побачив, як Ілона почервоніла аж до самих очей і, здавалося, зараз розплачеться, а Іван уперше зрозумів чому. Хлопець стиснув зуби й повільно повернувся до Анелі.
Вона стояла, трохи зігнувши одну ногу в коліні, тонка, на пів голови вища від нього, у коротенькій спідничці та обтислій майці. Густе чорне волосся, лише над вухами закріплене яскравими заколками, вільно спадало на плечі. Ідеально правильні риси обличчя, ідеально вищипані брови, ідеально окреслені губи й така впевненість у собі, що Іван мав би безвільно поплентатися за нею.
Однак він раптом відчув повну байдужість, а тоді злість. За яким правом вона, отримавши від природи гарну зовнішність, так поводиться? Тим паче – ображає сестру. Свідомо. Невже не розуміє, що всі нові люди в житті Ілони бачитимуть спочатку її рубець? Хай удаватимуть, що не помічають, але спочатку обов’язково буде рубець, а тоді Ілона. Її гарні глибокі очі, рівненькі зуби, специфічне почуття гумору й розум завжди будуть на потім. Анеля повинна підтримувати сестру, а натомість поводиться як стерво. Як бездушна лялька.
Іван не зразу помітив, як самовпевнена посмішка зникла з обличчя Анелі, натомість здивування змінилося розгубленістю. Тоді вона не витримала:
– Чого вилупився?
– Ти ш-шось хотіла, чи так, поприкалуватись?
– Та пішов ти!
Анеля вийшла з кімнати, гримнувши дверима, а Іван розвернувся до Ілони й відповів із майже щасливою усмішкою на її вирячені від подиву очі:
– Ну, ти жри лимони, запивай молоком з медом і не заший книжку – вона на мене записана.
Хлопець ішов додому й усміхався.