Ґардаріка. Таємниця забутого світу. Вероніка Мосевич
зловити. Вона не помічала нічого іншого навкруги. Але зараз їй важко було зробити той перший крок до нового життя. Чи то пак – останній від минулого. Крок до дверей… Вона то підходила до них, простягала руку, а тоді в нерішучості відступала до середини кімнати, то починала ходити з кутка в куток, то раптом присідала і починала гладити Ерейру, задумливо кудись дивлячись. Собака, відчувши увагу до себе, починала бити по підлозі хвостом, прищурювала вуха, даючи себе пестити. Ерейра готова була в будь-яку мить піднятися і бігти за принцесою, але та ніяк не наважувалась прийняти остаточне рішення.
Надворі світало. Інґіґерд чула, що замок не спав, прокидався до нового дня. Біля дверей її кімнати хтось пройшов, наче зупинився, постояв і пішов. Вона тихенько визирнула. Це була мати, яка й оглянулася на звук.
– Донечко, добре, що ти вже не спиш, – промовила, заходячи і зачиняючи за собою двері.
– Та я вже давно прокинулась. Усе думаю, – сказала принцеса, обіймаючи матір.
– Я прийшла поговорити. Батько попросив мене, бо повинен знати твою відповідь, – притуливши дівчину до себе і ніжно погладжуючи шовковисте волосся, промовила та.
– А сам він не має часу зі мною поговорити? – підняла голову з її плеча Інґіґерд, саркастично звернувшись до матері.
– Уже лаштується до полювання.
– От хитрун! Він повинен був сам прийти, а не тебе просити! – нервово жестикулюючи, вигукнула принцеса.
– Чому? – взявши доньчине обличчя в долоні, промовила мати.
– Хоч ти й моя мама і я тебе люблю, та не ти мене поставила перед цим важким вибором, – вирвавшись із рідних обіймів, сказала, немов відрубала, дівчина.
– Він просто намагається зробити так, щоб ти не боялася висловити своє рішення. Воно повинне бути не батьковим, бо від нього залежатиме твоя доля, – виправдовувала Естрід вчинок Улофа, підійшла до дочки, спробувавши її обняти.
– Я не могла спати, тож добре все обдумала… – знову притулившись до материного плеча, мовила принцеса.
– І-і-і… – Рука конунгової дружини запитально зупинилась.
– Я вирішила зробити так, як батько радить, – відповіла Інґіґерд, довірливо глянувши на матір.
– Думаю, що ти ніколи про це не пожалкуєш, – міцно притуливши її до себе, промовила Естрід.
– Але в мене є умова, – ледь усміхнулась дівчина.
– Яка саме? – спитала Естрід, ніжно погладивши любу серцю дитину. Вона дуже добре розуміла свою дочку і також, як і батько, бажала їй щастя.
– Спершу я хочу, щоб він знову став київським князем, і тільки тоді ми укладемо цей союз! Адже ж це є союз?
– Ну, напевно, якоюсь мірою так, – відповіла мати, піднявши догори брови, ніби сумніваючись, чи так воно, чи ні.
– Крім цього, я хочу, щоб Яріслейву не повідомляли, що це я дала згоду. Він не повинен нічого знати.
І ось тепер, коли князь їхав збоку і розмовляв із нею впівголоса, Інґіґерд зрозуміла, що рішення, прийняте вночі, абсолютно правильне.
…Ще