ЛСД. Ліцей слухняних дружин. Ірен Роздобудько
вимовила Іта.
– От вам і Флобер у реальності! – криво посміхнулася Рів.
Ліл скинула зі своїх колін наші руки, пішла до свого ліжка, лягла і накрилася з головою ковдрою.
Ми теж мовчки розбрелися по своїх місцях.
Але навряд чи хтось із нас заснув тієї ночі…
Дорогий щоденнику…
Тепер ти знаєш все.
Сподіваюсь, ти не згориш від сорому, хоча мої щоки ще палають, щойно згадую цей день і цю ніч.
Так, я не заснула. Я думала.
Як таке могло статися? Як?
У моїй уяві весь час виникало видіння того балу, на якому Тур кружляла по залі, мов квітка в озері, те ландо, в якому вона їхала повз наші вишикувані ряди і кидала в натовп квіти. Її щасливе обличчя. Рука Алекса на її плечі.
Як вона могла зрадити це все? І перш за все наш ліцей, довіру вчителів, споконвічні традиції ЛСД, зрештою – наші мрії і сподівання?! Якщо її покарано, то це справедливо.
З іншого боку, солодкава, до спазмів у шлунку, думка не давала мені спокою: як можна було закохатися в чужого, в стріта? Звідки вона його взяла? Невже це можливо? Навіщо?!!
А ще розхвилювала коротка нічна розмова з Ліл (наші ліжка розташовані поруч). Наведу її, як запам’ятала:
– Я чула, як ти сказала на літсуді: «Через ЦЕ не вбивають…» Ти мала на увазі Тур чи мадам де Реналь? Ти дійсно вважаєш, що перелюбство – не смертельний злочин для порядної дружини? – запитала Ліл.
– А ти вважаєш, що можна вбити людину? Таку, як Тур?
– А як же Статут? Якщо це правда, то вона порушила Статут!
Вона відвернулась і – я чула! – заплакала в подушку.
Цей день пройшовся по всіх нас, мов тріщина по пустелі.
Спочатку невидимою ниткою прорізав рівну поверхню наших днів. Але я шкірою відчувала: ця «нитка» розшириться, дасть нові тріщини і охопить всю гладінь павутинням ще глибших тріщин.
Щоб цього не сталося, треба все з’ясувати. Але в кого дізнатись, що трапилося? Не підеш же до пані Директорки! Це означало б донести на Ліл.
Отже, я вирішила мовчати.
Ми всі вирішили більше не згадувати про цей випадок. Але нитка-тріщина лишилась…
Дорогий щоденнику!
Я стала краще навчатися.
Гадаю, це через те, що почала менше зважати на різні дрібниці, менше балакати, більше уваги приділяла урокам.
Ми всі стали більш серйозними й уникали одна одну. Мабуть, давалося взнаки те, що ми – випускний клас і зовсім скоро переселимось у флігель, де на нас чекають доленосні бали і повторення всього пройденого за дванадцять років. А це неабиякий обсяг.
До того ж бентежила приємна думка про те, що там, у флігелі, в кожної буде своя окрема кімната! Навіть важко собі уявити: своя і окрема. Це означає, що розкол між нами пошириться. Цікаво, як це переживуть Мія та Іта?…
Наближався час останнього перед канікулами Літнього балу, хоча був лише квітень.
Не пам’ятаю, чи писала про те, що після кожного балу нас збирали в відеосалоні і показували сюжети, зняті в новостворених родинах наших колишніх співучениць.
Пред’явлення такого