ЛСД. Ліцей слухняних дружин. Ірен Роздобудько
параметрами не викликав у нас жодної симпатії. Прокол…
Потім було останнє слово «обвинуваченої» після якого суддя Рів мала винести свій вердикт. Ситуацію могла врятувати Ліл, якщо її промова буде дотепною.
Вона все ще стояла з низько похиленою головою – мабуть, дуже вжилася в роль: викапана мадам де Реналь! А потім невпевнено промовила:
– Можливо, вона його… покохала…
У нас аж щелепи звело: ну й дурепа! Знайшла місце! Краще б поговорили про це ввечері в дортуарі!
Обличчя вчительки стало суворим:
– Кохати можна лише свого законного чоловіка! У протилежному випадку – це злочин, перелюбство, яке має бути суворо покаране! – і звернулась до секстетів: – Хто ще думає так, як Ліл?
Запала тиша, не підвелась жодна рука.
Ще б пак! Я потайки показала Ліл кулак: кретинко, звідки такі думки? Тепер «сотки» не світять нікому! Ну, невже не зрозуміло те, що ми вчили ледь не з дитинства: чоловіка обираєш раз і назавжди, до кінця життя. А якщо це так, то про яку ще любов, крім цієї, може йтися?!
Ліл ще нижче опустила голову. Мені стало шкода її, і з вуст саме по собі вирвалось:
– Через це не вбивають…
Дякувати Богу, ніхто не почув. І суддя Рів благополучно винесла «мадам де Реналь» смертний вирок.
Але все одно в загальній сумі кількість наших балів не перевищила сімдесяти. Ми, як завжди, пасли задніх. Настрій було зіпсовано.
Причому вдруге! Адже, як би потім не тривав цей день, звістка про смерть Тур і наше фіаско змусили нас іти на нічний відбій, похнюпивши носа.
Звісно, оцінки ще можна виправити.
А те, що випадково підслухала та й зопалу повідомила всьому класу Ліл, стало справжньою пухлиною, котра почала пускати свої підступні корені у весь організм нашого секстету. Адже, незважаючи на те, що Мовчання було однією з наших найголовніших заповідей, мало хто втримався, аби хоч пошепки, хоч під страхом найлютішої кари з боку керівництва не поділитися новиною з іншими.
І хоча всі старанно мовчали, сама атмосфера в ЛСД на вечір добряче наелектризувалася.
Цікавість розривала нас навпіл. Ми ходили з опущеними очима, щоб Вчителі й Вихователі, а тим паче пані Директорка, не викрили злочину підслуховування.
Але, як я вже казала, їм було не до нас.
Ми помітили, що в цей день замість двох – вранішньої і вечірньої – в кабінеті пані Директорки збиралися аж чотири наради.
На вечерю нам дали вишневий пиріг, котрий зазвичай пекли лише на вихідні…
Я ледь дочекалася ночі, щоб докладніше розпитати Ліл про почуте.
Спочатку Ліл мовчала, адже вже пошкодувала про свою нестриманість.
Ми поклялися мовчати.
І Ліл розповіла таке.
Після сніданку, хвилини за дві до того, як ми почали шикуватися в шеренги, щоб іти до шкільної будівлі, вона нестримно захотіла до туалету і…
– Ну, про це можеш без подробиць! – увірвала її нетерпляча Рів.
Так от, захотівши до туалету, Ліл виявила, що наша вбиральня якраз зачинена на п’ятихвилинну санітарну обробку, і спустилася поверхом нижче, туди, де розташовувався кабінет пані Директорки.
Швиденько