Наприкінці приходить смерть. Агата Кристи
цьому їздить! Можеш і далі мовчки миритися зі звинуваченнями й вибачатися за те, у чому не винен! Ти мусиш розкрити рота й відповідати йому, як це робить Собек. Собек нікого не боїться!
– Так, але пам’ятай, Сатіпі. Це мені батько довіряє, а не Собекові. До Собека в батька довіри немає. Усе завжди лишається на мій розсуд, а не на його.
– І тому в садибі до тебе мають ставитися, як до його партнера. Ти представляєш батька, коли його немає, ти служиш як жрець Ка за його відсутності, усе лишається в твоїх руках – а втім, ніхто не визнає твоєї влади. Нам потрібен документ. Ти тепер чоловік майже середнього віку. Не можна ставитися до тебе, як до дитини.
Яхмос задумливо промовив:
– Батько любить сам усе контролювати.
– Саме так. Йому подобається, щоб усі в будинку залежали від нього – від його миттєвої примхи. Все і зараз погано, та ставатиме гірше. Цього разу, коли він повернеться, не відчіпляйся від нього. Ти мусиш заявити, що тобі потрібне письмове засвідчення твоєї влади, що ти вимагаєш, аби тебе визнали на рівні закону.
– Він і слухати не схоче.
– Тоді тобі слід його змусити. О, якби ж лишень я була чоловіком! Якби я була на твоєму місці, то знала б, що робити. Часом я почуваюся так, ніби вийшла за слимака.
Яхмос почервонів.
– Подивлюся, що можна зробити… Можливо… так, можливо, я зможу поговорити з батьком, попросити його…
– Ні, не просити. Ти маєш вимагати! Зрештою, ти його права рука. Лише на тебе він може покластися, коли їде. Собек надто непокірний, твій батько не довіряє йому, а Іпі надто юний.
– У нього завжди лишається Горі.
– Горі не член родини. Батько довіряє його думці, але не довірить владу чужій людині. Але я все зрозуміла – ти слабкий і млявий, і в венах у тебе не кров, а молоко! Ти не думаєш ані про мене, ані про дітей. Поки твій батько не помре, у нас не буде гідного становища.
Яхмос пригнічено промовив:
– Ти зневажаєш мене, Сатіпі, чи не так?
– Ти мене бісиш.
– Слухай, я обіцяю поговорити з батьком, коли він повернеться.
Дружина пробурмотіла собі під ніс:
– Так, але як ти говоритимеш? Як чоловік чи як слимак?
Кайт бавилася зі своєю найменшою донькою, крихіткою Анх. Маля лише починало ходити, і Кайт заохочувала її лагідними словами й усмішкою, ставши на коліна і простягнувши руки, поки маля, похитуючись, непевно чимчикувало в обійми матері.
Кайт показувала Собекові, чого навчилася їхня донька, але раптом зрозуміла, що чоловік не спостерігає, а сидить, насупивши своє гарне чоло.
– О, Собеку, ти не дивишся. Ти не бачиш. Маленька, скажи батькові, що це нахабство – не дивитися на тебе.
Собек роздратовано відповів:
– Є багато інших речей, про які я маю подумати, і так, вони мене турбують.
Кайт відхилилася на п’ятках, прибираючи волосся, за яке схопилася Анх, з важких темних брів.
– Що таке? Щось сталося?
Жінка говорила, не віддаючись розмові повністю. Вона запитала радше механічно.
Собек сердито відповів:
– Річ у тім, що мені не