Я (Романтика). Микола Хвильовий
давить його. Він хотів сказати їй, щоб вона скинула свою руку, і не міг чомусь цього зробити, наче хтось здавив йому горло… А рука знову набирала ваги, і, мабуть, тому, що це було у звичайній обстановці, яка наймрійливішого фантазера не могла б навести на якісь таємничі попередження, анархові прийшло в голову, що він остаточно захорів.
Власне, Майї він майже не чув: перед ним стояла метранпажева постать, яку він тільки-но бачив на стільці. Карно, здалося йому (яка глупота!), стежить за його вікном.
– От глупота! – вже голосно сказав він і скинув Майїну руку зі свого плеча.
– Не глупота, а справжня правда! – не зрозуміла його та. – Ти, звичайно, ніколи не догадаєшся, чому я заплющую очі за час coitus’a… Я заплющую тому, що в цю хвилину уявляю собі, образ того нікчемного юнака, і уявляю собі що це він мене бере, а не ти або хтось інший.
І вона ще раз засміялась тихим, негарним смішком.
– От тобі фікція платонічного кохання й абсолютна істина! – сказала вона. – Це нетрі женської душі… Але це, звичайно, не все…
– Да, це не все! – кинув машинально анарх і пішов до дверей.
– Куди ж ти? – спитала Майя й розгублено подивилася на нього.
– У мене голова болить! Я піду на повітря!
Майя вмить догнала анарха й обхопила руками його шию.
– Савонаролечко! – сказала вона, і в її голосі затремтіла непевна нотка. – Скажи по правді: ти чув, що я зараз говорила, чи ні?
Коли б він знав, що своєю відповіддю так сильно образить Майю, від нього б, звичайно, вона не дочекалась прямого одвіту. Але зараз на голову йому насіли зовсім інші мислі, а тому й відповів він прямо:
– По правді, Майо, я нічого не чув!
– Не чув? – мало не скрикнула вона, і на очах їй показались сльозинки злости.
– Ну, да, не чув!..
– Ну, я гадала, що ти не такий мугир і не така… сволоч! – сказала вона й хутко пішла з палати.
Анарх прийняв цю виходку, як чергову сцену, на які така щедра була Майя. Іншим разом він побіг би за нею, щоб зліквідувати інцидент. Але тепер йому було не до цього. Йому прийшло раптом у голову, що він мусить піти до метранпажа й поговорити з ним. Він певний, що після цього заспокоїться. Карно, безперечно, найзвичайнісінький метранпаж і ніколи не думав за ним, анархом, стежити. Треба тільки стати ближче до Карно, і тоді зникнуть усякі тривоги і підозрілість. Він вийшов через задні двері й поспішно, обминаючи чорну кухню, пішов у садок, де сидів Карно.
Темніло. Сонце давно вже скотилось у провалля, що з боку Ґралтайських Меж, а тому й хмари набрали темнішого кольору й ще похмуріш стояли мовчазні над рікою. Над санаторієм розтаборилась та гнітюча тиша, яка бувала там лише за цих годин: хорі не сходились, а медичний персонал відпочивав. Тільки з ріки доносились таємні шамотіння й ховались у похмурих комишах.
Зрідка пахло тим тривожним запахом осоки, що нагадує якісь смутні далі, який буває тільки вночі.
Анарх пізнав, як йому хутко б’ється серце, ніби він ішов на якесь надзвичайне «діло». Він не думав про