Я (Романтика). Микола Хвильовий
знову пробіг йому по спині нервовий дріж.
…Але це ж неможливо! Що це з ним? Коли він був боягузом? Він мусить негайно взяти себе в руки! Хай буде це не тільки метранпаж, а сам чорт – що з того? У нього вистачало мужности й не на такі випадки. Невже йому, велетневі, боятися когось? Такий стан можна кваліфікувати не інакше, як «глупотою».
Але анарх не заспокоював себе, нервовий дріж пробігав усе так же хутко, як і раніш, і напруженість росла з такою ж швидкістю, як і до того. Він пильно дивився в гущавину й прислухався до шамотіння.
Шамотіння наближалось.
І ще раз анарх почув запах тривожної осоки. Десь дзвенів лікарів сетер, наче за тисячу верстов.
І раптом перед ним виросла силюета і спинилася.
І тоді ж анарх із полегкістю зідхнув: він побачив Хлоню.
– А це ви? – сказав юнак.
– Як бачите!
– А я ходив на командну висоту, – одразу почав патетично Хлоня. – Знаєте, товаришу, відтіля маячать воістину прекрасні далі. Я тепер розумію, чому ви туди ходите. Коли я оглянувся, зійшовши на гору, я подумав, що ці вогні в поселках, ці дальні міські люкси, ця степова безгранність, ця, нарешті, ріка, що біжить у невідомі обрії, – я подумав, що все це – якась молода казка, що я стою на зачарованому колі, що я в якомусь півсні й пливу, пливу, віддаляюся в якусь невідомість – далі, далі, далі!..
Хлоня говорив це, надхненно й чітко вимовляючи слова. Все це в нього виходило досить природно й мило. Голос був якийсь вкрадливий, але не без задушевности. І звучала в нім щирість. Анарх любив Хлоню й на нього він завжди впливав доброчинно. На цей раз теж.
– Який ти, Хлоню, фантаст! – заспокоюючись сказав анарх і взяв юнака за руку. – Ти, мабуть, вічно ширяєш у сфері фантомів?
– А хіба це погано?
– Звичайно, ні!
– Я думаю теж, – сказав Хлоня й додав: – бо… скучно на землі!
– Ти знову про землю, нехороший поете, – і анарх положив свою руку на Хлонині кучері. – Покинь про це думати!
– І правда! – скинувся Хлоня і змовк.
У палатах спалахували вогні: збирались хорі. Але дзвоника не було. На веранді зійшлась група санаторійців, і доносився сюди голос миршавого дідка. В крайній палаті кричала Унікум. Дідкові, очевидно, бракувало теми, й тому раз-у-раз долітала докучлива фраза:
– Хе… Хе… Тавонароля!
І тоді ж раптом тишу розрізав химерний крик: то кричав десь за сіновалом санаторійний дурень. Луна зійшла на ріку й попливла по ній, віддаляючись і замираючи на Ґралтайських Межах. Крізь гущавину дерев замаячіли чотири люкси: вони спалахнули біля домів відпочинку. Буйним цвітом пахтів кінець мудрого степового літа. І знову долетіло з веранди:
– Хе… Хе… Тавонароля!
– Чуєте, яка вбогість! – сказав Хлоня. – Він нічого іншого не придумає, крім «Тавонаролі». Іноді навіть шкода його.
Анарх подивився на хлопчика й сказав:
– Який ти розвинений, Хлоню! Ти навіть дивуєш мене!
– Дивуватися зовсім нічому! – і Хлоня відкинув волосся: