Я (Романтика). Микола Хвильовий
берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок».
Над сторожкою тишею санаторійного закутка метнувся молодий голос і – пропав. Але дзвінкий відголосок, затихаючи за дальніми осоками, ще довго стояв над рікою.
– Ма-а-айо! – гукали безмежні простори.
На зоні конав присмерковий час. Вечір стояв стрункий, прозорий і легкий, мов трусиковий пух. Крізь гущавину кучерявих дерев линула тиховійна жура. Стояло глибоке літо. – Над верандою жевріла голубоока саєта вечірнього неба, а з безодні виринав молодик: неясні лінії і мідний німий хребет.
На Ґралтайських Межах ледве чутно кричав санаторійний дурень.
І тоді ж із-за пишної яблуні вийшов ординатор і пішов по доріжці – суворий, у білому халаті, пенсне в землю. Він провіряв останню лежанку. На другому краю санаторійної зони суєтилась сестра з термометром. Потім сестра пішла в березовий куток, підійшла до порожніх койок і сказала:
– Ах, Боже мій! І сьогодні шоста палата? Де ж Майя?.. Де ж, нарешті, анарх?.. А-ах, Боже мій!
Але їй ніхто не відповів. Тільки легенький вітер шамотів у дикому малиннику й виганяв на трави табунці зелених хвиль.
Сестра трохи постояла в роздум’ї й раптом кинула, повертаючись до койок із хорими:
– Скажіть, будь ласка, анархові, що я йому цього не пробачу. Це ж неможливо! Який же це режим? – і пішла туди, де стояв суворий ординатор…
Потім хтось вибіг за зону і – в рупор:
– Аго-о-ов!
Насторожилася ріка й понесла озов на низини, на плеса, замираючи. І знову нічого не чути. Тільки зрідка з десятин міської в’язниці долітав волохатий гомін: то кричав глухим напруженим криком тюремний наглядач.
Нарешті з дикого малинника вискочила Майя. Слідом за нею – своєю звичайною млявою ходою величезний, волохатий анарх. Скоро лежали на своїх койках і перекидались фразами. Скоро заговорила й Унікум: вона ніколи в таких випадках не мовчала. Унікум має для цього спеціальну тираду, що в ній згадується Савонаролю, фльорентійців, аскетизм, жах, ридання й т. д., і все це – недвозначний натяк на анарха.
Хтось позіхнув. Очевидно, тирада не тільки на того, кому її було призначено, але й на решту публіки вже не впливала. Проте незабаром і сама Унікум змовкла: мабуть, і їй було нудно. І справді: промову її зовсім не розраховано на анархову запальність. Вона добре розуміє, як важко розторсати цього ведмедя. Сказала – і все!
Тільки за півгодини миршавий дідок (лежав тут недалеко), прокидаючись, згадав:
– Хе… Хе… Тавонароля!
Цим би, очевидно, і зліквідовано було відголоски на тираду Унікум, коли б не Хлоня.
– А що то значить «тавонароля»? – спитав він дідка, нервово одкинувши голову.
– Тентіменталітм – от що! – кинув дідок і захіхікав.
Цього було досить. Така відповідь зірвала Хлоню, бо він вважав, що наша епоха – доба сентименталізму, і тому він не допустить, щоб хто-небудь глузував із неї. Проте такі нелогічні