Крос у небуття. Юрий Сорока
У нього сім’я. Її потрібно не лише годувати й одягати. Сина, слава Богу, оженив, будує котедж неподалік від міста. Тепер на черзі одруження доньки, а там онуки… Те, що сім’ї мають його колеги, які змогли залишатися «чесними ментами», його не обходило. У кожного своє життя, свій сенс.
Сьогодні Сергій Сергійович розраховував на щедру винагороду. Адже він мав інформацію не про якісь там дрібниці, на кшталт візиту обласного ДАІ для наведення ладу в реєстрації транспортних засобів і у власних глибоких кишенях. Сьогодні він може повідомити Віталію Потапчику про небезпеку, яка загрожує безпосередньо йому.
Потап, з хрускотом відірвавши клешню від чергового рака, поглянув на майора.
– У мундирі якого біса приперся?
– Служба, – хмикнув Троян. – Інколи немає часу забігти додому і переодягнутися.
– Служба, – протягнув Потап. – Знаю я твою службу. Лаве кувати. Справа твоя, але привертати до себе увагу значно менше в твоїх інтересах, аніж у моїх. На чорта ти людям очі зриваєш? Наженуть з посади, ти мені не потрібен.
Сергій Сергійович звик до фамільярного, навіть глумливого тону Потапчика. Він і не думав ображатися. По-перше, тому, що той гарно платив. По-друге, Потап тримав Трояна на «кукані». Так тримав, що у разі, коли б вирішив «злити», справа звільненням з органів навряд чи обмежилась би. Скоріше прийшлось би зняти погони і вирушити туди, куди він так справно спроваджував усякого роду розтратників та хабарників, тобто у ВТК[2].
– Не сварись, Віталіку. Ти краще послухай, для чого я тут. Дивишся, і сарказму у твоєму голосі поменшає.
Масивне, з важким підборіддям, боксерським носом і вузьким лобом обличчя Потапа стало непорушним, мов кам’яна маска. Глибоко посаджені очі пронизливо поглянули на майора.
– Ну, що там?
– «Форд» з трьома баранами у Смотричі твоя робота?
Потап не очікував такого запитання. Сказати точніше, воно пролунало для нього наче грім серед ясного неба. Потап зміг швидко взяти себе до рук. Провів лишень рукою по коротко стриженому волоссю і відкинувся на спинку крісла. Неквапом зробив кілька великих ковтків з кухля.
– Що про це відомо?
– Багато, Віталік. Практично все.
Потап деякий час мовчав. Де він недопрацював? Звичайно, страта конкурентів була запланована таким чином, щоб у місті знали хто її провів. Але лише на рівні чуток. І не менше аніж за кілька місяців після скоєного. Коли ж усього через декілька днів менти володіють розкладом, справа набуває значно серйозніших обрисів. Якщо не сказати більше. Обставини стають вкрай загрозливим.
– Розповідай, – зітхнув Потап за хвилину. – Все розповідай, ти знаєш: я у боргу не залишусь.
І Сергій Сергійович почав свою розповідь. Про неспокійного опера Соколовського, котрий йому самому «у печінках сидить», про Артема Підгірного, якому пощастило вижити після падіння з висоти у сім десятків метрів. А головне про категоричний тон
ВТК – виправно-трудова колонія.